Коротка лекція про націоналізм

Націоналізм має погану славу. Коли про нього пишуть чи говорять, часто додають епітети "кривавий" або "людоненависницький".

Але націоналізм не конче означає ненависть. Бенедикт Андерсон, один з його найкращих знавців, стверджував: велике число людських жертв у ХХ ст. пояснюється не лише готовністю людей убивати заради ідеї нації, але їхньою готовністю заради неї жертвувати своїм життям.

Націоналізм викликає тепле почуття належності та любові до великої спільноти, якого жодна інша ідеологія дати не може. Тому, писав він, у кожній країні ви знайдете пам'ятник невідомому солдату, символ самопожертви ради батьківщини – однак тяжко уявити собі пам'ятник невідомому лібералові чи марксисту.

Бенедикт Андерсон був марксистом. Через те його слова заслуговують на особливу довіру як голос людини "з іншого берега", яка змогла зберегти об'єктивність. Біда сучасних лівих і лібералів у тому, що вони не можуть подолати своєї упередженості до націоналізму. У дискусіях про батьківщину вони віддають монополію Трампові, Орбану чи Качинському, з усіма належними наслідками.

Але націоналістам теж не зашкодило б повчитися у лібералів і лівих. Україна може послужити тут промовистим прикладом: Євромайдан не міг би перемогти без націоналістів – але націоналісти не змогли перемогти в Україні після Майдану. Їхня програма занадто дрібна для такої великої країни, як Україна. Вони говорять про мову й історію, а не про економічні реформи. Чому стається так: як тільки в Україні україномовний президент, то економіка йде на спад?

Це питання пробують пояснити випадковим збігом. Мовляв, це є наслідком економічної кон'юнктури. Але приклад Ющенка, який замість реформ зайнявся гуманітарними речами, свідчить про інше – про первородний – якщо можна так сказати – гріх українського націоналізму.

Цей гріх історичний: народи, які не мають чисельної еліти і складаються майже виключно із селян, як тільки хочуть стати нацією – тобто заявляють право на власну державу – то кладуть в основу своєї ідентичності мову. Українці були одним із найбільших селянських народів. Тому український націоналіст донедавна був майже виключно україномовним інтелігентом, віддаленим одним-двома поколіннями від селянської стріхи.

Але сильна держава неможлива без модерної економіки. Роман Шпорлюк, найкращий український знавець націоналізму, колись сформулював блискучу тезу: є нації, які сприймають ідею модернізації, а є нації, які культивують свої традиційні цінності.

Українці потрапляли у другу групу. Хоча у них були певні прориви: Франко і його покоління, національні комуністи 1920-х, ОУН наприкінці і після війни. Модернізація потребує відповідної ідеології. Якщо цю роль не може виконувати націоналізм, тоді її перебирає на себе марксизм. Характерно, що всі наведені вище приклади так чи інакше пов'язані з марксистськими впливами. Один із парадоксів української історії полягає в тому, що вперше постулат самостійної України сформулював не націоналіст Микола Міхновський, а марксист Юліян Бачинський.

Сьогодні марксизм більше мертвий, аніж живий. Тому він не може виконати роль модернізаторської ідеології. Але є багато ліберальних рецептів – від Олександра Гершенкрона до Дугласа Норта. Питання: коли українські націоналісти почнуть читати ці тексти?

Кажуть, що коли вийти на вулицю у ніч на 1 вересня і добре прислухатися, то можна почути плач школярів за літом. Але плач чи не плач – до школи йти треба.

Так само з нашими націоналістами. На них чекає недовиконане домашнє завдання.

Є, однак, надія, що розширення бази українського націоналізму за рахунок російськомовних українських націоналістів, "жидобандерівців" і молодого покоління – збільшує шанси на те, що Україна не застряне повторно у початкових класах, а таки виб'ється у люди.