Ця війна надовго

Вернувся з конференції в Сараєво, де однією з головних тем була українська. Найбільше, що обговорювали: чи на Сході України не починається те, що сталося у Югославії на початку 1990-х? Серед співрозмовників були кілька журналістів, які пам'ятають цю югославську війну, і які встигли побувати у теперішньому Донбасі.

Вони бачать багато спільного: готову на все активну меншість; пасивну більшість, яка наївно думає, що все якось минеться; патріотичну пропаганду, густо замішану на православ'ї та на пам'яті про колишню велич. А головне: блиск в очах тих, хто ходить з автоматами. Такий самий блиск, кажуть вони, був у тих, хто хотів убивати й убивав у Сараєво.

Паралелі між Балканами й Україною очевидні. Але кожне порівняння кульгає. Власне на цьому я пробував побудувати свою доповідь. Сербо-хорватський варіант в Україні, казав я, був би можливий, якби на бік Слов'янська перейшли Харків, Одеса й Дніпропетровськ. У цьому був розрахунок Путіна: поділити Україну по лінії Харків – Одеса.

На щастя, цього не сталося. Путін прорахувався. Хоча ніхто не каже, що він не придумає чогось іншого. Він буде гадити далі, де і як тільки може. Жодна загроза війни його не спинить. Бо війна – це його стихія.

Спинити його може тільки сила. Звісно, не України. Як держава вона розграбована і надто слабка. Зупинити Путіна може тільки Захід. Точніше: солідарність Брюсселя з Вашингтоном і Києвом перед загрозою небезпеки.

Але солідарність є якраз тим, чого фатально бракує Заходу. І справа не лише у забюрократизованості Європейської Унії. Проблема лежить глибше: у неспроможності Брюсселя пояснити всім урядам і країнам, для чого треба солідаризуватися – для прикладу, з Україною?

Клайв Льюїс писав, що на запитання "Чому я маю з ким-небудь солідаризуватися?" не можна відповісти: "Тому що це добре для суспільства". Бо тоді виникає наступне запитання: "А чому я маю дбати про суспільство?"

На перше запитання є лише одна правдива відповідь: так від нас хоче Бог і його моральні закони. Машина не може працювати від чогось іншого, крім бензину. Бог створив людей, щоб вони функціонували з нього, і ні з кого іншого.

Релігія дослівно означає "зв'язок". Європа прийшла до могутності як християнська спільнота, з усіма позитивними і негативними наслідками. Але в повоєнну добу християнство, як бензин, випарувалося. Та це сталося тільки в Європі. У всьому світі ми спостерігаємо ренесанс релігії взагалі та християнства зокрема. Подивімось хоча б на Китай.

На цій "безбожності Європи" паразитує Путін. Він намагається показати себе захисником християнських цінностей у православному розливі. Цим притягує фундаменталістів усіх мастей, включно з європейськими правими та донецькими сепаратистами, для яких Київ – це "правосеки", а Євросоюз – "Єврожо… а".

Тому ця війна надовго. Путін може піти, російські гроші – кінчитися. А вакуум у Європі все одно лишиться.

І не треба вважати цей висновок за пропаганду християнства. Бо про це писали й пишуть не лише віруючі, як-от Чарлз Тейлор, а й Лєшек Колаковський, який ніколи так і не сказав, чи вірить у Бога. А навіть Роналд Дворкін, який для порятунку світу пробував будувати "релігію без Бога".

А найкраще про це писав Джордж Орвелл. Коли він пив чай на терасі, прилетіла оса і почала їсти з тарілки варення. Орвелл перерубав її навпіл, однак вона продовжувала їсти. Варення виливалося з неї – але вона про це не знала. Лише потім, коли зібралася летіти, вона зрозуміла жах своєї ситуації. Такою бачив стан сучасної Європи Орвелл. У неї відрубали віру – її вертикаль.

Я скінчив тим, що вернувся до українського прикладу. До минулого року я звикло наводив досвід інших країн як науку для України. Віднедавна роблю навпаки: наводжу приклад України як науку для Європи.

Так, Україна – слабка держава. Але її суспільство на Майдані показало солідарність, якої Європі ще вчитися і вчитися.

Отець Кирило Говорун із РПЦ у цій солідарності побачив щось від ранньої християнської церкви. Тому хочете повернути Європу на шлях перемог, впустіть до неї цей український вірус