А ви Ґершенкрона читали?

Пробую переконати своїх студентів, що історія – це наука. І наука корисна, якщо навчитися нею добре користуватися.

Звісно, історія може когось чогось навчити. Бо люди рідко роблять одні й ті самі помилки двічі – як правило, три і більше разів. Ілюстрацією є, зокрема, наше українське вміння перетворювати революційні вила на постреволюційні граблі. Нам це вдалося не один, і навіть не два, а цілих три рази – 1917-го,

1991-го і 2004 року. Боюся, що 2014-й може стати четвертим.

Як приклад корисності історії наводжу Олександра Ґершенкрона. Він займався економікою, але, як і Адам Сміт, вважав, що добрий економіст повинен уміти думати історично. Найбільше його цікавило, як подолати економічну відсталість. Відсталі країни, вважав він, не можуть copy+paste досвід розвинутих. Вони рухаються за власними правилами. Перше правило: вони не можуть "вповзти" в заможність – можуть на неї тільки "застрибнути". По-друге, потреба стрибка настає не від хорошого життя, а від кризи, коли виникає розуміння, що більше так жити не можна. Третє: що далі на схід Європи, то слабше

суспільство. Тому більшу роль в організації стрибка грає держава. І останнє: відсутність певних історичних передумов компенсує ідеологія. Особливо та, що, на відміну від лібералізму, наполягає на особливій ролі держави – як от марксизм чи націоналізм. Але, зрозуміло, не кожен націоналізм, а тільки той, що розуміє важливість економіки.

Свою теорію Ґершенкрон виклав у статті на 20 сторінок. Вперше я про неї дізнався від польського колеги. У 1980-х у Варшавському університеті ця стаття була обов'язковою для прочитання. Це були часи воєнного стану, коли загнана в підпілля "Солідарність" зрозуміла, що на одному Міцкевичу й патріотизмі нової Польщі не збудуєш. Вона взялася за переклад, поширення й обговорення найновішої економічної літератури – зокрема Ґершенкрона.

Російський переклад цієї статті з'явився аж 2009-го. Українського перекладу нема й досі. Роками я питаю українських викладачів і студентів, чи вони читали Ґершенкрона. Відповідь однакова: ні.

У цьому гірка іронія: Ґершенкрон писав про нас і для нас із вами. До того, як стати професором Гарварду, він прожив перші 16 років в Одесі, а наступні 18 – у Відні. Про економічну відсталість і пов'язані з нею політичні загрози у вигляді більшовиків і нацистів Ґершенкрон знав із власного досвіду. Чимало з того, що він писав, зараз піддають ревізії. Але важко уявити іншу економічну працю, що справила би позитивний вплив на кілька поколінь істориків, економістів і політиків.

Часом думаю, як покотилася б українська історія, якби Ґершенкрона прочитав Ющенко. До свого президентства він відвідував і конспектував семінари, які влаштовувала київська інтелігенція. Але чого могла навчити українська інтелігенція Києва: не Ґершенкрона, а любові до національної культури.

Так само не читав Ґершенкрона Яценюк. Принаймні його поведінка на посаді прем'єр-міністра цього не показує. Коли Павло Шеремета був міністром економіки, він запросив у радники Дарона Аджемолу, якого називають Ґершенкроном сучасності. Яценюка, однак, не цікавили ані Шеремета, ані Аджемолу.

Недавно Міністерство освіти дозволило університетам вибирати самим, як і чого вчити студентів. Група істориків підняла протест: мовляв, Міністерство забирає з навчальних планів історію України! Міністерство здалося, й історія нібито знову стане обов'язковою.

У результаті, підозрюю, українські студенти, як не читали Ґершенкрона, так і далі не читатимуть. Цікаво мені, чи наші історики бодай вчитимуть, скільки надії покладав Шевченко на економічний поступ, або пояснюватимуть, чому Франко і Леся Українка перекладали Маркса, чи чому потребу української самостійності вперше аргументував марксист Юліян Бачинський?!

У країні мало що зміниться, якщо ми не змінимо способу думання про неї. А щоб думати по-інакшому, принаймні маємо почати ставити інші запитання до свого минулого. Інакше наші красиві, але тимчасові перемоги знову перетворюватимуться на тяжкі й затяжні поразки.