— Сто років не їв креветок, знаєш? — Андрій настромлює на паличку для суші м'ясисте тільце в кунжуті. Підносить до очей, щуриться, принюхується і вправно закидає до рота.

Андрій — колишній чоловік моєї родички, молодий літератор і художник. Відредагувала йому невеликий текст — не змогла відмовити. Запросив на каву. Мусила піти. Нуднуватий, то хоч бачимося рідко.

В японському ресторані замовляю каву.

— Візьми десерт! — непокоїться Андрій. Без моєї згоди махає офіціантці. — Запропонуйте щось легке для дєвушки. Крем-карамель? Окей.

Офіціантка з непорушним виразом обличчя й суворо вимальованими бровами несе нам "живу" пірамідку в кривавій калюжці соусу. Десерт вібрує в такт її стегнам. На таці — ще порція лапші з креветками в судку. У ресторані "щасливі години" — дві страви продають за ціною однієї. Андрій бере дві лапші, одну — на винос.

— Не будеш? — киває на судок, уже відправляючи його в пакет.

— Ні! — спостерігаю, як туди ж зникають запасні палички, серветки і соєвий соус зі столу.

Андрій ще трохи порпається у пакеті й дістає книжку в зеленій обкладинці.

— Купив спеціально для тебе. Бо знаю, що ти таке любиш, — розгортає і простягає мені.

Зазираю до книжки, кручу її в руках. Не можу зрозуміти, що тут любити. Поганенькі вірші, неоковирна рима, ­неякісний папір та ілюстрації.

За якийсь час Андрій крутить перед носом офіціантки купюрою в 50 доларів. Лютує, що немає обміну. Червоніє, що я розплачуюсь за нього. Допомагає одягти куртку. Обіцяє віддати гроші. Розпитує в гардеробника, де найближчий обмінник.

Дорогою сварить двірників за нечищені вулиці, мою родичку — бо не дає бачитися з сином. Ще за щось — колишнього губернатора Саакашвілі. Нарешті нарікає, що промочив ноги. Помахом зупиняє машину, стрибає до салону й радісно махає на прощання.

Про те, що так і не дійшли до обмінника, пригадую, добираючись додому на метро. Знічев'я відкриваю зелену обкладинку. "Лесічці від одногрупниці", — виведено від руки.

×