Донька відвідує арт-заняття вихідного дня, ініційовані відомим бізнесменом. Малечу 4–6 років водять до музеїв, навчають творити, ставитися критично до мистецтва, всебічно розвивають. На малюванні навіть фарби — безкоштовно.

Часом дітвора так захоплюється, що не встигає всього за дві години заняття. Батьки сумирно чекають під дверима.

— Мой Вальдемарчик очень сильно поднял в группе свой творческий потенциал, — заявляє мама в пальті з хутряним комірцем. Їй нудно мовчки підпирати стіни. — Шедевры рисует дома, дедушка готовится продавать.

Батьки посміюються. Мама б'є себе в груди:

— Я правду говорю! К моему папе друг из Цюриха приезжал, с аукционами связан. Увидел большой талант у сына. Ну а что вы хотите, мы с трех лет на все развивашки на районе записаны. Мы в ребенка очень сильно вкладываем.

— Ну… Ми всі вкладаємо, — скептично кривить губи мама в червоному. — Але, щоб ви знали, після трьох — уже пізно. Почитайте японські методички. Ми в ясла за вальдорфсько-штайнерівською системою з двох пішли. Тому Христинка майже дитя-індиго.

— Вальдемарчик в девять месяцев кошку "кс-кс" звал, — парирує комірець.

— Ха! У Христі перше слово було "диск", а не "мама", — не вгаває опонентка. — Отут дійсно рівень видно.

Хутряний комірець демонстративно відвертається до стіни. Нарешті двері відчиняються. З-за спини куратора Надії визирають перемазані фарбою діти.

— Ну як там Глєб? Справилась Христинка? Вальдемарчик мой молодец? А як нині Стася? Дима? Соня? — наперебій запитують батьки.

— Всі дітки чудові, великі молодці! — сміється Надія. — Всі намалювали теля з чотирма ногами.

×