Чоловік у двобортному шерстяному пальті біля станції метро Театральна киває до мене, сором'язливо всміхаючись.

— Розумієте, тут така ситуація, — переминається з ноги на ногу. Від нього пахне трохи сигарами, трохи дорогою шкірою і шипром — люблю такі парфуми. — Незручно розказувати. Але! Автівка підвела, а я вискочив ну без жодної гривні. А тепер ось — прошу на жетон. Ситуація абсурдна!

Кажу: "Звісно, звісно! Буває всяке. Жетона не маю, ось візьміть десятку. Та які проблеми? Не дякуйте. Нема за що! Щасливо!"

Кажу це з місяць тому. А тепер ось той же чоловік, те ж пальто, той же діалог. У мене гнітюче дежа вю. Від дорогих парфумів верне.

— Ситуація абсурдна! — так само всміхається він, а червонію чомусь я. Тицяю йому до рук пластмасовий жетон і щодуху біжу в метро. Зрізаю, пірнаю поміж бабусь із букетами, що розклалися на бруківці. Цікаво, упізнав чи ні?

Ще за кілька тижнів показую на двобортне шерстяне колезі. Повертаємося з прес-конференції. Ховаюся, виглядаю з-під рукава. Підходимо ближче — чоловік "оброб­ляє" жіночку років 50. Вона заливисто всміхається й порпається в сумочці.

— Розумієте, така ситуація… — доноситься до нас. Бачу, як жінка поспіхом висмикує з лакованого гаманця зелененьку купюру в 20 гривень: "Мєньше нєту".

— Не може бути, — колега досвідченим поглядом змірює пальто. — Погодься, на ньому одягу на двадцять тисяч.

Мені й самій не віриться. Ситуація абсурдна.

×