–Русские?

— Ні, ми з України.

— Но язык же русский?

— Ні, ми говоримо українською.

В очах у продавця гіпсових статуеток у Хургаді гірка образа. Єгиптянин гадає, що з нього кепкують. Українці, які не говорять російською — хіба таке буває?

Місяць тому все змінилося. "Ростуризм" заборонив своїм громадянам приїздити до країни. Тож частина бізнесу тримається на нас. У готелях оперативно вивісили українські прапори — вони ще не встигли вигоріти на сонці. Персонал робить спроби розмовляти українською: "будь ласка", "що будете пити?", "прошу сідати". Підтримують розмови про Кличка, Шевченка-футболіста і Валуєва. Але ж ні, виправляються, останній — росіянин.

Застряю в крамниці з килимами

Замість тішитися, українці крутять носом: "Нєпрівично".

У фортеці турецького міста Мармарис на березі Середземного моря висить карта завоювань Сулеймана Пишного. Поруч зображення дружини султана. Підпис: "Роксолана, російська дівчина".

Дирекція музею не розуміє, навіщо міняти підпис. Хіба росіянка та українка чимось відрізняються? Нічим особливо — погоджуюся. — Як от болгарка із туркенею. Хапаються за голову і біжать переклеювати.

Цей підпис висів тут 10 років. Нікого не зачепило.

— У вас зовсім зле із самоідентифікацією, — каже турецький гід Селім. — Мав учора групу естонців. Попросили перекладача з російської. Хоч бачу, що російською розуміють не гірше. Захочете екскурсій українською, швидко зреагуємо. Але вам не треба.

На набережній на півгодини застряю в крамниці з килимами. Чорнявий хлопчина сприймає мою мову як нову. Просить записати основні фрази, що сприяли би бізнесу.

Старанно виводжу в зошиті: "дешевий килим", "купуй, буде знижка", "люблю українців", "гарна дівчина", "я тебе кохаю". На підтвердження, що це діятиме, купую килимок.

×