Мене грабують у підземному переході біля пам'ятника Щорсові у столиці.
Від площі Перемоги вирішую пройтися з донькою до станції метро Університет. Назустріч вони — ватага жінок ромської національності. Молоді, смагляві, з масним волоссям, кожна мені до підборіддя. Всі у довгих спідницях, плетених светрах, хоч і спекотно. Погляди трохи розгублені, трохи байдужі. Минають мене на повороті.
Згадую своє захоплення творчістю циганів. На майстер-клас табірного танцю москвички Заріни Ляпіної їхала до Києва ніч потягом. Пошила пишну спідницю з 3 метрів тканини. За урок освоїла "ковирялочки", тряску плечима, ефектне падіння на коліна у найдраматичніший момент пісні з підніманням корпуса. Здається, там були слова: "Заморозил, зазнобил, сам другую полюбил". Заріна каже, що я здібна учениця. За дві години навчань викладаю круглу суму — за урок, пісні та відео.
Тішуся з ромського класу в луцькій школі. Нарешті дітлахи здобуватимуть знання, не боячись упередженого ставлення, кпинів чи образ. Радію недовго — ромської грамоти вистачило на місяць. Клас закрили, бо дітям набридло ходити до школи.
Скептикам розповідаю, як поліські роми рятували дітей під час війни, й про те, як ромська жінка з Дубна уже в наш час усиновила з десяток малих волоцюжок. Колегам терпляче пояснюю, чому не варто вживати слова "цигани".
І ось шестеро ромале оточують мене в переході. Навколо, як на зло — нікого. Лише попереду стоїть чорнявий хлопчина, але він на шухері, з ними заодно. Миттю раніше відчуваю, як хтось ледь торкає мене за невелику сумку через плече. Як для знайомого, що хотів би так пожартувати — надто делікатно. Я до сумки — вона відкрита. "Гади!" — кричу вслід чорнокосій компанії. З дитячим візком не доганятиму їх.
Але одна з них раптом повертається, простягає мій паспорт і мовить: "Ізвінітє". Він у шкіряній обкладинці, подібний до гаманця — помилилися.
— Прикинь, мене обікрали цигани! — набираю номер друга.
— Роми? — перепитує той.
— Ци-га-ни! — гарчу в слухавку.
Комментарии
2