Попадалово

— Таксі "Шансон"? На Перемоги? Тільки прошу, без шансону! — скоромовлю й буквально вриваюся із сумками й пакетами до темного салону з легким запахом цигарок і шипрового одеколону. Обшивка пропалена, але особливо вибирати не доводиться — періщить дощ.

Розміщаю речі й ще раз уточнюю маршрут. Водій тверезий, на кісточках пальців витатуювані літери й персні. Зайве не балакає, акуратно їде. Чудовий.

У дешевших службах вільних автівок нема. Удвічі дорожчі приїздять завжди. Не зекономлю, зате буду спокійніша. Київське таксі — лотерея.

Пригадую, як на машині з шашечками годину добиралися додому з Либідської. Водій не повірив навігатору, повернув, де не можна було, й завіз нас на Позняки. Там дві суцільні — удруге порушувати не хотів. Міста не знав, тож каталися цілу годину.

Навіщось розказую про це таксистові. У дзеркальці заднього огляду бачу, як він емоційно зводить брови. Раз по раз вставляє:

— Попадалово.

Цілком погоджуюся.

Ще якось мене під будинком півгодини не випускали з автівки. Їхала з УЗД-обстеження, з дуже вагітним животом. Водій переконував, що кесарів розтин — то хула на Бога. Я стинала плечима — до чого тут я? Та й Бог не заперечує медицини. Вийти не могла — заднє сидіння було заблоковане переднім кріслом. А він ще мав аргументи. Звільнилася, коли збрехала, що має він рацію. Отримала подарунок — брошуру московської церкви.

— Тож мені повезло, що ви справжній таксист, — підводжу риску.

— Да какой из меня таксист, девушка? — зітхає мій попутник. — Вы заглянули — молодая, красивая, у меня свободное время. Как не подвезти? Но музычку я врубаю, вы не против?

І ми під'їжджаємо до під'їзду під гітарний перебір "Судьбы-злодейки".