— Давай! — висовується з-під шарів шкіри й хутра лисуватий чоловічок у татуюваннях. Здригаюся з несподіванки.
— Давай-давай, не стой — покупай!
Сумнівів нема, це до мене.
Ми гуляємо торговельним променадом турецького курортного містечка біля Сіде. Попереду й позаду — десятки яток. Турецькі продавці напівсонні, попивають міцний чай.
— Guten Abend! — звертаються до нас. У цьому регіоні відпочивають переважно німці.
Мустафа інакший, тримав ятку в Анталії. А там переважно слов'яни. Тому він одразу нас ідентифікував. Радіє, аж підскакує.
Не встигла отямитися, як уже стою в білому хутрі.
– 1500 евро, как для вас! — розцвітає Мустафа. Продавці, що не знають російської, споглядають із заздрістю.
Скидаю світле хутро, а мене вже загортають у червоне. На ньому цінник — 1200.
— Чооок гюзель! — верещить Мустафа. Теж бачу, що червоний мені личить. Продавець не здається:
— Цена для Европы. За 500 бери.
Чорна, зелена і смугаста дублянки теж чекають, аби їх поміряла. На все для мене знижки.
Але шуба мені не треба. Тоді він робить страшні очі й тицяє у газетну вирізку. Здогадуюся, що там написано про рекордно холодну майбутню зиму в Росії. Кажу, я з України, маю пуховик. Мустафа надуває губи.
— Давай серьезно, друг, — шепоче мені на вухо. Він продасть мені дублянку за 300, бо мав коханку в Харкові. Кажу, надто дорого. Збираюся йти.
Поряд гуляють німці. Раз по раз споглядають цінники. Не торгуються, жодної емоції на обличчі. Турки до них не підходять.
— Скучно! — в нього на очах сльози. — Приходи, шубу тебе подарю. Сто евро почтой вышлешь потом. Реклама! Чтобы сюда русские ехали. Очень-очень скучно.
2 
1
Комментарии
1