Місця біля туалету

— Білєтов нєт. Осталісь токо плацкарт возлє туалєта, — без зайвих емоцій каже касирка залізничного вокзалу. — Будєтє брать?

Звісно, що беремо! Вона знизує плечима і роздруковує три останні квитки. Ми тішимося, що побачимо море. Купейні місця на потяг Київ — Одеса розібрали ще місяць тому. До моря хочуть усі.

У плацкартному вагоні задушливо, але весело. Студентська компанія з гітарою налаштовує на відпочинковий лад. Вони співають "Постой, паровоз" і запивають пивом. Відчиняються вікна, вітерець виносить перегар назовні.

Ближче до ночі настрій у вагоні псується, бо вікна зачинити зась.

На допомогу приходить провідник — із викруткою, рукавицями й покривалом. Уміло заплигує на столик, присідає спиною до вікна і намагається підтягти його догори. Наше піддається лише наполовину, починають випадати гвіздки.

На ранок прокидаємося із хворим горлом і важкою головою

Провідник завішує дірку покривалом, законопачує викруткою його краї. Поправляє шторки. Дме трохи менше. Він радить узяти додаткові покривала і вкладатися головами до проходу.

Пропонує нам чай і каву. Розуміє, що в спеку чаю не хочеться, але в нього план — якщо не купимо напої, він докладатиме зі своїх грошей.

Уночі вагон вищить, наче когось ріжуть. Студенти після пива всю ніч бігають до туалету. Щоразу гепають дверима. Я терплю. Якщо не гепнуть вони, двері не зачиняться і муситиму вставати я.

На ранок усі прокидаємося із хворим горлом і важкою головою.

Провідник знімає покривало з вікна, бо знову стає задушливо.

Замовляємо у нього три склянки окропу з одноразовими пакетиками. У спеку чаю не хочеться, але провідник виручив нас, а ми — його.