Він сидить, недбало закинувши ногу на ногу, похитуючи лакованим черевиком, що от-от злетить із пальців у шкарпетках модного відтінку "нюд". Час від часу кидає погляд на свої пещені нігті. Каже, що він щойно з дороги — був у Лейпцигу, летів із Варшави, бачив Москву і Вільнюс.

Маю 20 хвилин на розмову. Підводжу до діалогу, але вперше в житті не виходить. Він не слухає. Кидається слівцями і фразами, які я неодноразово виловлювала з глянцю. Виголошує їх із таким натхненням, наче вимовляє вперше. Нишком пильнує, чи все фіксую у блокнот, хоч я і увімкнула диктофон.

Смалить модні товсті цигарки, пахкаючи ароматним димом, який химерно звивається попід стелю. Офіціантка вчула запах диму і чимдуж біжить із попільничкою. У цьому залі не курять.

Офіціантка вчула запах диму

Я вглядаюся у бліде обличчя лисіючого чоловіка у брунатному костюмі. Він явно перемудрив із тональником і пудрою. Дивлюся і не розумію, чому від нього так пищать деякі мої знайомі.

— Ого, він такий крутий мен! Обов'язково проси автограф, — давали мені настанови перед зустріччю. І я прошу.

Він каже щось на зразок "хоч зірку з неба" і починає порпатися у шкіряному портфелі.

— Шкода, що ви не попередили, — грайливо свариться на мене наманікюреним пальцем, дістає кілька фото-листівок. На них він років на 10 молодший.

Ретельно виводить кожну букву:

— Ох, вам сьогодні несказанно повезло. Мій автограф дорожчає щороку.

Підписує мені свою книжку, при цьому плутаючи моє ім'я. Я не виправляю — нехай.

У ній він пише, що жінка — надістота. Що все в житті обертається навколо неї, тож він хотів би бути вічним підкаблучником. Потім, галантно відкланюючись, іде геть, цілуючи руки офіціанткам. А я залишаюся — розплачуюся за його каву і тістечка.

×