— За Андрія, Варфоломія, Федота, Федора, Анну, знову Анну, ще одну Анну й Марину, — бабця з ціпком і пакетом "Ліптон-чай" диктує список померлих родичів. Дає на службу чи сорокоуст у невеличкій столичній церкві.

— А що дешевше? — питає.

Жінка в окулярах з примотаними синіми нитками скельцями, щоб не випадали, називає ціну "за упокій". Потім вправно змітає у жменю з високого церковного столу зім'яті папірці, білі й жовті монети. Їх багато. Трохи падає на кам'яну долівку. Але все одно не вистачає. Обидві про це знають. Бабця нервово шурує ціпком — по моїх ногах, по босоніжках і насамкінець — дає залізом по пальцях. Скрикую: "О Боже!"

Продавщиця церковної лавки здригається. І до мене скоромовкою, наче виправдовуючись:

— Я все розумію, але що маю робити? І нащо мені ті копійки? Можна ж писати менше імен.

Люди в черзі кивають. Працівниця храму — знервована, вона перекладає з коробки на вітрину хрестики з мореного дуба.

Я купила такий у крамничці біля річки Йордан. Йорданці, що продають тут сорочки для купання у святій ріці, сміються з якогось ролика в інтернеті. Вони — мусульмани, гендлярі, хрестиків не носять.

Я вибираю собі аж п'ять — рідні й подружці. На касі зазираю до гаманця — бракує грошей. Беру лише три, вибачаюся. Отримую чек, іду до річки.

Мене наздоганяє хлопчина. Чорні очі й п'яти. Кладе в мою кишеню два хрестики, регоче й утікає.

— Бери, хай буде п'ять. То ж копійки, — перекладає гід.

×