Карантин

"Я видеть таких не могу. Тебя и таких, как ты", — написала мені Оксана.

25 років тому ми разом лазили через паркани за кислою і твердою, наче камінь, аличею. Кусали, аж зводило щелепи. А потім жбурляли в мутну баюру, спостерігаючи, як утворюються кола.

Одного разу трухлява штахетина зламалася, і ржавий шматок цвяха впився мені в литку. Оксана рятувала — вилила півбанки йоду на моє коліно і вправно зав'язала бабиною хусткою. Тоді дісталося нам обом.

— Оксана вийде? — на завтра питаю в її насупленої баби.

— Не сьогодні. Карантин, — гаркає баба й вивішує на дріт шматку з рудими плямами — хустка так і не випралася. А я два дні гуляю без Оксани.

Вона потім вийшла у щасливе заміжжя. Народила трьох дітей і жила десь на Донеччині. Ми не бачилися і не перетиналися. Та ось те повідомлення в соцмережі: "Зачем вы нас убиваете?"

Я не відписую — вона не перша. Переконувати когось — справа марна, шкода часу та нервів. Самі колись зрозуміють.

Оксана вичекала рік. Цього разу пише ціле полотно. Детально згадує карантин, бабину хустку та мою ногу. Я сміюся. Справи в неї непогані, діти здорові. І в кінці найважливіше — просить вибачення за перший лист.

"Але ж ти сама знаєш, ми всі на нервах", — виправдовується. Кажу, ми теж.

Піднесена запрошую до Києва, якраз цвістимуть магнолії. Вона тим часом мріє теж: "Придет нормальная русская власть, приезжайте к нам. Сейчас опасно".

Я видаляю всі свої попередні повідомлення. Таки не сьогодні. Оксана ще на карантині.