Кайдани

Полювала на них півроку. Заглядала у вітрину, як ворона у кістку. Міркувала, навіщо мені друга пара туфель відтінку кави з молоком? Розуміла, що просто необхідна. Як матиму їх, буду щаслива.

"У цих трохи інший відтінок", — переконувала чоловіка. Він кивав, але різниці, схоже, не бачив.

Довго не купувала, відтягувала солодкий момент. Заходила, розглядала, мацала. Місяць чекала знижки.

Дочекалася. Побігла після роботи, марно шукала свій розмір. Схопила дві пари. Найперше міряла ті, що більші. Човгала магазином обережно, щоб не загубити. Продавці розводили руками.

У менші ледве запхала ноги. Допомагали всі, хто опинився поруч. Стала на підбори, переможно всміхнулася. Зробила два кроки, балансуючи.

"Якраз мій розмір. Трохи розійдуться, розносяться", — запевняла чоловіка. Продавці ховали очі.

До метро йшла повільно, намагаючись крокувати від стегна

Ніжно обнявши коробку, виходила з магазину. Танцювала з ними по хаті. Дибала з кухні у вітальню і на балкон. Міркувала, з чим взуватиму на роботу. На ранок прасувала спідницю-олівець і рожеву блузу.

До метро йшла повільно, намагаючись крокувати від стегна. На половину пасажирів у вагоні дивилася звисока. У мене 12-сантиметрові підбори!

На підходах до офіса уявляла себе Русалочкою Андерсена, згадувала кріпаків у кайданах. Свої кайдани відтінку кави з молоком змінила в офісі на кросівки. Увесь день намагалася не потрапляти на очі начальству.

На дорогу додому морально налаштовувалася з обіду. Від метро не йшла — шкутильгала. Зупинялася біля гойдалок у скверику, брела повз дитячий майданчик, сідала на лавку біля роботяг із пивом.

Заходила у під'їзд з полегшенням. Скидала туфлі, босоніж бігла нагору. Наливала води у тазик, занурювала п'яти.

Господи, яка ж я щаслива!