Максим гарненький, схожий на мого брата. Мужнє обличчя, смішно стирчать вуха, чуб неслухняний. Теж російський офіцер.
Із братом не спілкуюся два роки — він переконував, що російських військ в Україні нема. Заблокував мене в соцмережі.
Максим був серед "увічливих людей", які в екіпіровці захоплювали військову частину А4515 в Севастополі. Упізнав себе на фото. На ньому беззбройний український військовий намагається в чомусь переконати російських автоматників. Максим додався "ВКонтакте".
Сторінку відновила, бо хочу повернути брата. Викладаю картинки, проводжу політінформації, публікую музику про Путіна з мотивом "Ла-ла-ла-ла". Надіюся, брат читає. Може, й наспівує.
Бо Макс читає точно. Зміст йому не подобається. Зате подобаюся я.
"Я твой оккупант", — наклацує Максим. Шле смайли сердечками. Переживає, що заповню його сторінку фашистською символікою. Бо поки що там — котики.
Запрошує на літо до Севастополя. Має квартиру біля моря. Поруч мешкає вся родина. З Пітера переїхали батьки, брати з дітьми та дружинами.
Кажу, приїду у футболці з Бандерою.
"Плохая идея! — пише Макс, плутаючи букви. — Здесь не любят фашистов".
Детально розписую, за що боролася УПА. Роблю зноски, викладаю документи, перекладаю російською. У соцмережі тепер пишу для двох — читатимуть російські офіцери.
Макс мріє, що за два роки зніме форму "зелених чоловічків". Хоче збудувати дім у селі, вміє доїти кіз. Просить кілька моїх фото. Надсилаю в тій же футболці — лідер ОУН серед кошенят і квітів.
"Это Яценюк?" — запитує Максим.
"Степан Андрійович, — кажу. — Бандера".
"Можешь приезжать, — пише наступного дня. — Здесь никто не знает, как он выглядит".
2 
1
Комментарии
1