Найчастіше дзвонять до нас. Поштарці, газівникам розповсюджувачам буклетів і продавцям диво-прасок простіше натиснути дві середні цифри домофону. 25 — номер нашої квартири.

— Хто там, — починається мій ранок.

І хтось під дверима звітує:

— Пріглашенія!

— Это ваш сосед сверху, ключи забыл. Вы вчера меня пускали.

— Відкрийте, будь ласка. Це я.

— У нас социальный опрос от депутата, будьте так добры.

— Вітя дома?

Дивуюся:

— Який ще Вітя?

— Ізвінітє, не тот пад'єзд, — прокашлюється хтось.

Або:

— Брумц, бумц, шшшшррр, пшпш служба!

— Хто?

— Брумц, бумц, шшшшррр, пшпш служба!!!

Мушу відкривати.

Повертаємося з прогулянки. Мовчки спостерігаю, як двоє парубійків тиснуть дві середні кнопки домофону. Один у костюмі з краваткою, у другого руки в розтягнутих кишенях штанів зі спортивними смужками.

— Нікого немає вдома, — підказую.

— Откройтє! — підморгують. Питаю, чи не жуліки. Сміються.

Той, що має краватку, пояснює — збирають підписи пенсіонерів, яким належить знижка на комунальні послуги. Перебирає папірці в червоній течці зі списками й печатками. У того, що спортивний, посиніли кісточки ніг, стирчать із кросівок без шкарпеток. Він нервово хихикає.

Піднімаємося на поверх.

— Дєвушка, ви такая хорошая, ми вас бєспокоїть нє будєм, — дякують.

— Майте на увазі, хлопці, у нас дім ментовський, — попереджую.

За кілька днів під сусіднім будинком хвацько паркується білосніжна "Тойота Пріус", моргає синіми проблисковими маячками. Двійко красенів у чорній новісінькій формі задумливо вислуховують зграйку імпульсивних жіночок. Посеред білого дня на п'ятому почистили квартиру.

Мене за руку смикає сусідка:

— Як добре, що ми домофона поставили.

×