Жінка у червоній сукні зависла у повітрі. Її руки розпростерті, голову схилила донизу так, що не видно обличчя. Ця невідома гіпнотизує мене. Я вже декілька хвилин роздивляюся плакат до нового фільму Віма Вендерса "Піна". Він зняв кіно про німецьку танцівницю Піну Бауш, яка померла влітку 2009-го.

Взагалі-то я не люблю танців. 5-річною подивилася чемпіонат із бальних. Вони видалися мені неправдоподібними й неживими. Кожна пара нагадувала Барбі з Кеном - так само яскраво вбрані, так само награно усміхаються.

Моя нелюбов до хореографії зміцніла у старших класах, коли однокласниці готували танцювальний номер. Найпросунутіша Катя зібрала декількох дівчат із хореографічним досвідом. Принесла сукні - яскраві з блискітками. Я навідалася до гримерки перед виступом і не повірила очам: замість 15-річних школярок на мене дивилися чотири "тьоті". Блакитними тінями і яскраво-червоною помадою накинули собі років із 10.

Це щоб обличчя не губилося на паркеті

- Це щоб обличчя не губилося на паркеті, - пояснила Катя.

Під час номеру дівчата почувалися королевами, я - ніяковіла. Барбі з телеекрану повернулися і танцюють. Після цього зачепити вже не міг жоден танець.

І от я дивлюся Вендерса. Про Піну згадують танцівники її трупи. Важко згадати, у що вони вбрані, бо мають бляклий одяг. Перед очима постають лише рухи - вільні й нервові. На обличчях замість макіяжу - емоції: напруга, біль, сльози. Танцюють навіть заплющивши очі. Не тільки на паркеті, а й у парках і вагонах метро.

Виходимо із залу. Мовчу. У голові - набір картинок, які не можу описати. Потрібні слова знаходить подруга. Вона танцює контемп. Професіоналка, тренується щодня по 3-4 години.

- На третій хвилині фільму відчула, як мені у декольте стікає туш.

×