О воинах и берегинях Киева написала финалистка "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Замок" финалистки конкурса "Новеллы по-украински" Лилии Батюк-Нечипоренко.

Автор родилась в Бориспольском районе Киевской области. Имеет два высших образования: УДПУ им. М. П. Драгоманова, учитель истории и КНУ имени Вадима Гетьмана, финансы и кредит.
Работала на фондовом рынке, теперь маркетолог. Увлекается психологией, имеет сертификаты коуча, тренера, консультанта. Несколько наград в литературных конкурсах.

Текст новеллы:

Стояла на мосту і трималася за замо́к обома руками. Згадувала. Як привів її сюди, як освідчився, як витягнув з кишені величезного навісного замка, що навіть не вмістився на її долоні. Вона тоді не стрималася, засміялася, та він не образився.
- Ти ще пошкодуєш, що погодилася побратися зі мною. Моя любов величезна!
- Моя більша, - задерикувато відповіла вона, зважуючи на руці замок.
- Більшого не знайшов - це найбільший з найбільших. А моя любов ще більша! Більша за… сто п'ятсот мільйонів таких замків.
І вони сміялися з тієї дитячої примовки. І цілувалися. Повісили замок на міст, а ключ викинули в Дніпро.
- Все, Славута свідок: моя навіки.
- Твоя навіки, - луною повторила вона, ніжно обіймаючи його.
Як тепер жити без нього? За що, Господи?

- Вітаю, берегине.
Вона здивовано роззирнулася. Загорювавшись і не помітила, як біля неї опинився цей білочубо- білобородий хтось… По його білосніжній сивині сказала б дід, та по статурі і погляду – не повертався язик назвати так чоловіка, кожен порух котрого і кожен м'яз свідчив про силу і міць.
- Цей замо́к - це пам'ять про нього?
- Так, - відповіла, навіть не дивуючись, що він знає.
- Це не єдина пам'ять про нього, яка тобі лишилася.
- Так, - знову відповіла, чомусь навіть не намагаючись сперечатися.
Ще мить тому готова була розтрощити цей замо́к, цей міст, це місто - так бушувало в ній горе. Заперечувала всесвіт, і сьогоднішній ранок, і взагалі все, що було до страшної звістки. І саму звістку заперечувала теж. Ні!!! Аж німіла від того свого внутрішнього "Ні!"
Та цей чоловік мав над нею якусь дивну владу.
- Ходи, я тебе з кимось познайомлю.
Він взяв її за лікоть і вона мовчки, мов сомнамбула, пішла з ним.

На лаві сиділа зеленоока доглянута кицька. Із тих, хто знає собі ціну. Не із породистих, але дуже гарного окрасу: сіро-біло-смугастого. Кицька грілася на сонці, мружилася.
- Вітаю, берегине! – мовила м'яким глибоким голосом.
Вона здивовано подивилася на чоловіка, на кицьку. Подумала: "Мабуть, я з горя божеволію. Але це й на краще".
- Не дивуйся, це не просто кицька, - мовив чоловік. - Це складно пояснити, але і я не простий чоловік. Та тобі зараз прості люди і не зарадять. Тому, довірся нам на часину, а потім підеш назад на міст і зробиш те, що задумала.

- Що задумала? - здивовано запитала вона, а думки в голові заметушилися: "Звідки він знає?"
- Ти не маєш права, берегине, - замість чоловіка відповіла кицька, - Твоє життя не належить тобі, воно належить місту.
І нарешті вона скипіла. Та звідки вони взялися ці двоє? Що вони знають про її життя? Яке її життя? У неї немає життя! Він загинув, захищаючи це місто і цю країну, але навіщо це їй? Що вона тепер робитиме з цим своїм життям? Вона кипіла, ярилася, ганила все і всіх. І клятий братський народ, що прийшов з війною, і кляте АТО, і кляту його порядність, що змусила взяти зброю до рук. Сліз вже не було. Лише злість. Так шаліла, аж знесиліла.
- Ти все вірно говориш, берегине. Якби ти була звичайною жінкою, так би і було, - мовила кицька. – Краще ти розкажи, княже. Це не котяча має бути мова.
- Гаразд, княгине. Присядь, берегине, - звернувся він до Поліни. – Це не довга розмова, але стояти не варто.
Вона знесилено опустилася на лаву. Може, це помилка? Може… Ні, не може. Телефонував Василь, його товариш, тому помилки бути не може.

- Ти знаєш, чому ти так любиш Київ? - запитав князь.
- Яка різниця?
- Колись давно на ці береги прийшли три брати. З ними була жінка - їх сестра і жриця богині Рожаниці – Либідь. Брати будували місто, а Либідь, як і годиться жриці, зводила навколо міста обереги. Всі древні міста так будувалися. Це правильно. Так місто стоятиме віки.
- Це тому Либідь відмовила всім, хто до неї сватався?
- Так, головна жриця має бути цнотливою. Та й сваталися до неї не від великої любові до краси: слава про вміння княгині спокушала. Кожен правитель хотів мати при собі таку знатницю. Та не кожен здатен був дати жінці ту незалежність, котра була їй потрібна.

- А як же легенда про Германаріха, дружиною котрого стала Либідь?
- О, то цікава історія. Ти знаєш, що Октавіан Август намагався знищити всі зображення Клеопатри після її смерті?
Вона кивнула.
- На жаль, не кожен чоловік здатен з гідністю пережити відмову жінки. Та мова зараз не про те. Коли місто розрослося, берегинь стало більше: одна не упоралася б. Та й вміння мали передаватися іншим. На Дівич-горі брати побудували для берегинь хатину.
- Але ж за легендою, Либідь жила там самотньо і плакала.

- Таїнства берегинь не потребували свідків. Тому слухи і охороняли самотність Либіді. Та й навіщо простому люду знати, скільки там дівчат: одна чи більше? Вони б хвилювалися, бо берегині були знатницями: наперед відали про війни і стихійні лиха. І коли знали, що роботи буде багато, долучали нових дівчат до своїх таїнств. А коли біду було подолано, вивільняли від обов'язків тих, хто хотів продовження роду. І сватали їх за найкращих воїнів. Ти чула, що за українськими звичаями дівчина могла сама посватати собі парубка?
- Чула.
- Ну от. Так і створювалися ці пари. Знатниця відала, з котрим чоловіком буде щаслива довіку. А чоловіки вірили жрицям Рожаниці. Знаєш, скільки у Києві Лисих гір?
- Кажуть одна, чи чотири, чи тринадцять.
- Так, - погодився князь, - і що киянки переважно відьми, кажуть. Але в цьому місті ніколи не палили відьом, знаєш?
Так, вона це знала. Жодної.
- Ніхто не говорить, що це місто берегинь і воїнів. Місто береже цю таємницю: ворогам знати її не потрібно. А що мелють про відьомство і лисі гори, то нехай. Місту від того тільки весело. Воно живе і теж любить потішитися.

Він ніжно глянув у бік міста. Посміхнувся якимось своїм думкам. Продовжив:
- Берегині і воїни тут з самого початку. І будуть тут завжди. Оберігатимуть місто і його жителів. Вони не бояться народжуватися знову і знову.
- Ви говорите про реінкарнацію?
- Можеш називати це як захочеш, – відповів князь. - Берегині і воїни вірні Києву і один одному. Якщо навіть їм не вдається зустрітися тут за цього життя, вони зустрінуться тут за іншого. Просто тому, що їх кохання більше, ніж одне життя. І тому, коли гине берегиня чи воїн, вони мужньо переживають горе і терпляче чекають наступної зустрічі. А місто… Київ дихає з ними в унісон. Не тільки вони боронять його, він також захищає і допомагає. І Київ так само закоханий в них, як вони в нього. І чекає повернення кожного з них з нетерпінням.
- А самогубство вбиває душу і унеможливлює її повернення, - ще м'якше промовила, навіть промуркотіла княгиня.

- Тому ми і зупинили тебе, берегине. Подумай про це сьогодні. А завтра вирішиш, що робити.
- Я - берегиня?
- Так.
- А Гліб – воїн?
Вони обоє дивилися не неї. Їй не потрібна була відповідь. Він – воїн. Сама це знала.
- Якщо я…
- Якщо ти заподієш собі лихо - ти більше сюди не повернешся. А він чекатиме тільки на тебе. Довіку. Ви мов лебеді. І він поступово втрачатиме свою силу. І…
- Я зрозуміла.
Вона дивилася в сторону мосту. Безсилля підступало і охоплювало кожну клітиночку її тіла, кожен нерв. "Не хочу!" - пульсувала думка, але чого вона не хоче, пояснити не змогла б. Сиділа на лаві, мов на ешафоті, готова до чого завгодно, але не готова поворухнути й мізинцем. Чому не можна просто захотіти і померти? Коли не хочеться жити…
Липа з вітром про щось шепотілися над її головою, місто м'яко нагадувало про себе багатоголоссям звуків. Так, вона любила це місто. Вони обоє його любили. Скільки кілометрів пройшли з ним удвох цими вуличками.

- Ходімо, ми проведемо тебе додому. Ти подумай про все, що ми розповіли. Мабуть, не потрібно попереджати тебе про мовчання? – м'який голос княгині чомусь пробудив її від безтями. – Ми б не розказали тобі нічого, якби не крайня потреба. Берегині і воїни роблять свою роботу без нас, навіть не задумуючись. Вони і так незвичайні. А спілкування з нами робило б їх занадто дивними. А так живуть собі талановиті люди, будують і захищають своє кохане місто – нічого дивного. – Вона потерлася об її руку, як звичайнісінька кицька, муркнула: "Пішли", - і побігла вперед.

Поліна прокинулася від дивного відчуття. Щось не так було з животом. Прислухалася. Раптом відчула поштовх. Що? Що це? Знову! Але ж цього не може бути! Лікарі сказали їй, що у неї не може бути дітей? Скільки пройшло з їх останньої зустрічі? Щось трохи більше чотирьох місяців. А коли були… Так, вона не слідкувала, бо ні́коли було. Та й навіщо? Але ж... Цього просто не може бути!
Схопилася, накинула плащ прямо на нічну сорочку, і побігла в аптеку за тестом.
Не могла повірити. Як? Як це? Стільки обслідувань, і всі в один голос - ні. І дві рожеві смужки. Але ж це… його дитя…

- Знову здивуєш, сестро?
- Хіба ж то я? – муркнула кицька.
Він тільки всміхнувся – не знав, як вона це робить, не знав, з ким і як вона домовляється: з містом чи з Ним, але знав її силу.
- Думаю, княже, Він знову нас здивує. А я... Я просто не можу їх покинути. Та ти й сам знаєш.
- Знаю. І я б не зміг…
- Саме тому ти й допомагаєш мені, - кицька ткнулася головою в його долоню.
Він усміхнувся ще ширше:
- І не тільки, ластівко. І не тільки. Я теж закоханий у це місто до безтями.
На лаві у парку сивий чоловік гладив смугасту сіро-білу красуню. Хто дивився на них звичайним поглядом – бачили чоловіка і кицьку, а хто вмів "видіти" - бачили, як Кий розмовляє з сестрою.

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

×