Публикуем произведение "Случайный подарок" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Игоря Стамбола. Автор родился в Одесской области в 1988 году. По специальности - историк. Работает в Институте биографических исследований библиотеки им. Владимира Вернадского. Пишет исторические статьи и малые прозаические произведения. Любимые жанры: историческая, мистическая и остросоциальная проза.
В 2016-м рассказ "Поместье с большой дороги" по результатам конкурса "Это элементарно, сэр! 3.0 " попал в сборник малой детективной прозы "Без срока давности". В серии "Выдающиеся украинцы" харьковского издательства "Фолио" в соавторстве вышел научно-популярный биографический очерк: Иван и Юрий Липы. В киевском издательстве "Саммит-книга" вышел сборник рассказов "Преступное спасение". Живет в городе Бровары Киевской области.
Полный текст:
Земля телят під шасі зосередила на завданні і вибила останні думки про моїх підопічних. Якось та складуть ту історію. А як ні, то грошей все одно їм не бачити: я ж уже тут.
Найвідвертіші мешканки вічного міста, вигинаючись усією природною красою, зустрічали мене так, як ніхто вдома нікого не зустрічає. Шкода, що балакучий вболівальник "Лаціо" гнав свого буса, наче "ламборґіні". Йому ж ще встигнути перевезти кількадесят туристів, на яких ніяк не спорожніє Ф'юмічіно. Проте він чемно розпитав, звідки я і чому приїхав. А я, наскільки мова бритів мені всміхалася, розповідав, ловлячи очима перші зубці Авреліанової стіни та дивуючись кругленьким кронам дерев. Вони-то й наголосили на завданні цих вихідних: я маю її знайти і врятувати, що б там не сталося. Часу мало, але більше я десятьох учнів на тиждень не потягну.
Я їй навіть сувенір привіз. Нічого такого, лише нитку намиста з великою бурштиновою підвіскою – кум-фізкультурник підкинув. Їздить у сусіднє село на канікули, випорпує такі дива в лісі і шліфує між волейбольним і вишивальним гуртками. Круглий теплий камінчик, а всередині – квітка. Схожа на безсмертник... А, я не сказав, кого шукаю. Дівчину – Хелен38039. Така повновида з червоним волоссям і бісиками в зелених очах. У Римі давно вже живе. Знаю її лише трохи, бо після якоїсь тисячі повідомлень вона зникла. Ще на весняні канікули написала останнє: "У мене все погано. Допоможеш?". І все.
Ні, вона, певне, там, де й була, це мій телефон молодший син Глобуса (бо круглий чи бо лисий?) скупав у милинні. Протест проти прибирання в школі! Телефон придбали новий, а паролі хіба відкупиш? Зареєструвався наново, але вона перестала на мене реагувати. Все, що лишилося, – це фото, де вогонь її кучерявого волосся поглинав пам'ятки столиці неварварського світу.
Стало тривожно. Кілька разів поставив дванадцять навіть Глобусеняті, а він не відрізнить Богуна від Борисфена… Що ж за біда трапилася? Вона ж там геть сама! Під акомпанемент жаб та хрущів я блукав уві сні тими обпеченими кучерями, вічними місцями. Ранком переглядав траєкторії, звіряв із картами, бо на вечір знов у "подорож".
І тут вседержитель країни, де все в усіх "в шоколаді", перерізав стрічку в безвіз. Ну, думаю: дві зарплати – і я там!
– То, кажете, не бачили Хелен? Вона тут десь фотографувалася в рожевій сукні, – знайомився я з першими хрусткими паніні у Наталії з Тернополя. Вона вже років вісім шинкарювала навпроти вокзалу Терміні. Каже мені на вході: "Здравствуйтє!", а я їй: "Добридень!" – так і познайомилися. Вона тут як своя, навіть очі підфарбовує, як місцеві. Середземноморське сонце теж попрацювало над слов'янськими рисами. Ганяє вуличками і пьяццами на скутері, як скажена. Думаю, вона одружена з власником закусочної, або ж він має менше спільного з комісаром Катані, ніж я собі надумав.
– Наскільки ти її описав, щось не пригадую... Візьми ще цього печива. Я потай від шефа ллю туди трохи кислого молока, аби смак був як удома… Заглянь до старого міста, може, десь і намацаєш ту дівку.
Колізей мене вразив менше, ніж арка Костянтина і театр Марцелла, але більше, ніж Капітолійський пагорб із вовчицею в закамарку. Амфітеатр більше скидається на совєцький гастроном після підвозу чергового дефіцитного мила. Море людей і безмежні черги. У різних позах туляться до каміння і світять зубами до великих і маленьких екранів. Добре, що дорогою виростають сотні ренесансних базилік та бернінівських фонтанів. А то я так і був би розчавлений сонцем та величчю на прадавній бруківці, як варвар, що заблукав у центрі культурного світу.
– Ви її шукаєте? – звідкись проскочило.
– Що? – кам'янію перед блакитноокою дівчиною.
– Шукаєте екскурсію? – по-московськи, але тепло, після безприцільної стрілянини, прищурилися великі топази.
– Та ні, я, після кількох відкритих уроків у шостому класі, вже й сам можу розповісти про Колізей і Флавіїв на кількох мовах.
– Шкода, – зникла росою московськість підняла на спині зграю мурашок, – що в мене на Черкащині не було такого вчителя… Але за десять років тут я добре надолужила теорію.
Ми ще трохи погомоніли, але ватага туристів і комерція відклали земляцтво на потім. Вона теж не бачила Хелен38039.
Набравшись мелодій заходу сонця на Іспанських сходах і напившись живої води на площі Чотирьох фонтанів, я повернувся до свого маленького готелю, що, наче одеська пенсіонерка, сховався в затінку плямистих платанів. Виходячи з привокзального маркету, ледь не наступив на ногу хлопчиська. Він саме лаштувався на ніч, але не так, як ще десяток марокканців поряд. Він не поклав свій картон замість ліжка, а робив із нього загорожу. Прилаштувавши його до скляної стіни магазину, отримав невелику квартирку.
Я вибачився, що в темряві не помітив його. Він лише кивнув зв'язаними на маківці дредами і закутався в толстовку, тоді як моє морозиво почало топитися з першим кроком на вулицю. Ухиляючись від стада ремигаючих мопедів, я озирнувся на бідолаху. Він уже згорнувся калачиком, заклавши наплічник під голову. Певно, підпрацьовує десь у ресторані, бо на голодуючого не схожий…
Вранішню каву я допив під стіною Ватикану. Поки шукали заспаного російськомовного екскурсовода, прогулявся до колонади Берніні. Нею, наче великою клешнею, собор Святого Петра міцно тримає Рим. Фонтанчик, прикритий папською тіарою, тамував спрагу багатьох, серед них і Хелен. Він виявися сховком таємного агента екскурсійної фірми, пенсіонерки-киянки в білому капелюсі із синьою квіткою.
– Молодий чоловіче, у нас ще три місця, – і як тільки вони відчувають ту слов'янську кров? – Тільки в нашому автобусі ти дізнаєшся, скільки перуанського золота в стелі базиліки Санта Марія Маджоре, кого не встиг порубати меч з фортеці Святого Ангела і про що перешіптуються опівночі Рафаель з Вітторіо Емануеле в Пантеоні.
– Я тут шукаю декого, – і розповів про кучері і зникнення Хелен. – Може, вона вам зустрічалася?
– Так, я пам'ятаю її. Великі зелені очі. Начебто готує пасту… біля Пантеону.
У мене аж пакет з китайськими одноєвровими Колізейчиками випав з рук. Добре, що той маршрут повторювався двічі на день, тож музеї Ватикану поглинули мене безкінечним потоком оголених скульптур та християнського реманенту. Сніжний костюм екскурсовода, якому я, як колезі, заздритиму, допоки буде цілий останній камінчик моєї школи, ховав власника дуже неортодоксальних поглядів. Критикував Холодну війну, яку зупинив помахом жезла Іван Павло ІІ, вказував на зашкарублість християнської ієрархічної та культурної системи, красномовно натякаючи росіянам у групі, що вони в цій відсталості – перші. Вільним духом тріпотіло листя папських лимонів у садах Ватикану. І не випадково, бо екскурсовод-правдолюб виявився уродженцем столиці кави, шоколаду, джазу і книгодрукування. Тобто зі Львова.
Десь у Сікстинській капелі, якраз під вказівним пальцем Адама, колись кокетливо хмурила брови Хелен38039. Я довго шукав допомоги у творінні Мікеланджело, а безкінечний ланцюг туристів складав мою стоматологічну карту. Раптовий свист поліцейського, що обірвав життєрадісну строкату пісню ватаги азіатів, нагадав про вдалість сьогоднішніх пошуків. Могутній собор Петра промайнув в очах, навіть не давши мені напитись свяченої води.
Автобус-кабріолет з кінцевою зупинкою "Пантеон" розсікав коричневі віконниці вілл, наче криголам. Я слухав не екскурсовода, а пенсіонерку з квіткою на капелюсі. Пенсія мала, ціни апокаліптичні, син у Києві не може дати ради комуналці за чотирикімнатну квартиру на Троєщині – надсилає йому половину свого заробітку. Важко конкурувати з марокканцями та нігерійцями, вони і спеку добре переносять, і мови знають. Вже озираючись навкруги у стовпі світла, що лився крізь отвір у стелі масивної круглої будівлі, я ніяк не міг струсити ту пенсійну гнітючість із вух.
Залетівши до ресторану навпроти слоника з єгипетським обеліском, я, нарешті, второпав, що мене надурили. Працювали там самі чоловіки і ніколи не бачили Хелен. Усі пасти і лазаньї стали полиновими. Постукуючи кулаком у стіну, попросив цигарку (давно, ще після першої вчительської зарплати, перестав смалити) у бритоголового кухаря, що вбивав у собі коня на причілку з видом на колону Марка Аврелія.
– От всі, кого тут бачив з наших, лише підіймали настрій, – вже за другою розговорився з кухарем. – Усі, крім цієї баби в капелюсі! Мало того, що надурила, – комерція, трясця б її вхопила! – так ще й гидке таке! І в себе на Троєщині їй не добре, і тут, у столиці цивілізації, їй погано! Її совково-расистські погляди треба було б відчищати хлором і сірчаною кислотою з цих вулиць…
– А цо ти хцеш, – повторив димом спіраль, вибиту на колоні, Марек, який вже чотири роки не бував у рідному Ряшеві. – Троєщина, вона і в Римі – Троєщина.
Посумував ще над долею Борроміні, хвилі базиліки якого не принесли очікуваного щастя. Мешканець картонної квартирки під Терміні якраз закінчував вечеряти, коли я з пакетом банок "Бірра Моретті" грюкнув дверима маркету. Темні окуляри власника скирти дредів, а може, і брейдів, допитливо зиркнули на мене.
– Пригощайся.
Безхатько несміливо взявся занадто ніжною рукою за вусату банку пива.
– Тобі теж тут непереливки, еге ж? Торгуєш чи, може, вчишся?
Похитування голови і моя млява англійська не додали олії в розмову. Поліційна сирена напружила співрозмовника: певно, немає документів. Стало шкода бідолаху, але зарадити нічим не міг. Намацав у кишені пакуночок. Засумнівався, але надія вже перепілкою втекла з душі.
– Ось, тримай ще це, – додав до банки пива ще й бурштин фізкультурника. – Продаси, і темрява трохи розвидниться.
Щось було не так з ним. Та втома кілометрів Ватиканського музею валила з ніг, і я ледь намацав свій готель.
Останній день у Римі видався геть хмарним. Я ще раз обійшов ті місця, які Хелен використала як тло. Наталія з Тернополя пішла у відпустку, блакитноокої з-під Колізею теж не застав. Побачивши руде волосся на форумі Траяна, наздогнав його власницю. Але все дарма. Трохи порозмовляв з погруддями на віллі Альдобрандіні і послухав неймовірну гітару на Транстібере. Саме та, написана хвилями Тибру, безмежно глибинна мелодія проводжала мене на потяг до Фіумічіно, а далі – на літак.
Проходячи повз місце "квартири" безхатька, я нарешті зрозумів, що з ним не так. Як не кутайся в толстовку, але жіночих принад не сховаєш. Вираз обличчя, запах і ніжна рука мали ще вчора мені все просвітлити!
Чого вона ховається, я одразу зрозумів: ніч і купа непевних навколо… Добре, що подарунок їй зробив. Хоч якась користь від поїздки!
Вже в Боїнгу, вмикаючи під гуркіт двигуна "літачок", побачив у телефоні повідомлення: "Користувач Хелен38039 опублікував фото вперше за багато днів". Відкрити чи ні?.. Зазираю: така знайома, але геть інакша Хелен! Темні брейди на голові, а на шиї – грає променями гарячий бурштиновий камінчик із квіткою! Під фото підпис: "Дякую за невипадковий подарунок!".
Новеллу еще одного финалиста можно прочитать по ссылке
В конкурсе "Новелла по-украински" победило произведение "След" 36-летней писательницы Юлии Илюха из Харькова. Она получает награду - 5 тысяч гривен. Всего на конкурс в этом году прислали 71 новеллу. Тема произведений была свободной, но символический лозунг - "Без". То есть действие в новеллах должна было касаться безвизового режима между Украиной и Европейским Союзом, происходить в странах ЕС или быть с ними связана.
Комментарии