"Швейк" окупив себе тричі

 

Режисери порівнюють роботу незалежних театральних компаній у Києві й Москві

Мирослав ГРИНИШИН, 45 років, продюсер і режисер театральної компанії "Бенюк і Хостікоєв"

Яке майбутнє театру в Україні?

- Буду перший, хто підпишеться за закриття всіх обласних драматичних театрів. Вони - величезний тягар, який висмоктує гроші з держави й меценатів. До розвитку мистецтва жодного стосунку не мають. По всіх обласних театрах колись утворяться культурні центри з менеджерським штатом у п'ять-сім осіб. Вони запрошуватимуть режисерів, художників, акторів з усієї України та з-за кордону.

Театральна компанія може самоокупитися?

- Коли починали, відкривав діловий довідник "Жовті сторінки", набирався терпіння й телефонував у пошуках спонсорів. Пропонував їм рекламу, за яку платитимуть менше, ніж деінде. Зваблював іменами Ступки, Роговцевої, Бенюка, Хостікоєва, Жолдака. Повноцінних інвесторів за 20 років не знайшов жодного. Сферою шоу-бізнесу театр в Україні ніколи не стане. Найкасовішу нашу виставу "Швейк" 500 разів зіграли, вона тричі себе окупила. "Люкс для іноземців" ставили чотири рази. Підрахували, що спектакль окупиться за 200 показів і це буде рекорд.

Намагаємося грати наші вистави щомісяця. Просимо за вхід від 10 до 400 грн. Аншлаги бувають лише на прем'єрах, далі заповнення залу на дві третини вважають добрим. 50 тисяч гривень, які збираємо з аншлагового спектаклю, - не співмірна сума з мільйонами, які мають продюсери зарубіжних зірок.

Актори йдуть до вас через гроші?

- Актор - це митець універсального складу. Він не повинен задовольнятися одним місцем роботи. Артисти мають крутитися в різних виставах, а не заробляти гроші в казино ведучими корпоративів. Гонорари між виконавцями головних ролей і другорядних не дуже різняться. Це ж командна робота. Платні колег ніхто не знає. Колись актори просилися грати у наших виставах навіть безкоштовно. Для кайфу в нас виступали Тарас Постніков, Ігор Рубашкін.

Росіяни, щоб зацікавити глядача, залучають розкручених на телебаченні артистів.

- У нас це не спрацювало. У рок-опері "Біла ворона" виконавиця ролі Жанни д'Арк Юлія Вдовенко - переможниця шоу "Народний артист" на ОРТ. 2005-го повернулася в Київ окрилена, що її впізнають. А вистава не стала шлягерною. Україна не виробила апетиту до мюзиклів. Усі спалахували й згорали швидко.

"На ура" йдуть комедії. Але серед українських телезірок кандидатур для театральної розкрутки в цьому жанрі нема. Усі вони йдуть у напрямку естрадно-циркового гумору, а-ля "95-й квартал". Це - містечкові жарти, з яких за 10 років навіть не усміхнешся. Потрібен матеріал про людські долі. Глядач хоче слідкувати не за дотепами про тимчасових політичних перевертнів, а вийти із залу й задуматися.

Зірки - це туфта й омана мас. Актори першого плану російських серіалів на сцені виявляються посередніми. Вони не мають харизми, запалу тих же Бенюка чи Хостікоєва.

Як відрізняється сприйняття вистав залежно від регіону?

- Мовна істерія деяких одеситів, миколаївців чи херсонців закінчується на 20 хвилині вистави. Наприкінці вони деруться на сцену, аби сказати: "Ми не знали, що таке в Україні є". Українці не читають нічого, не їздять по світах, не дивляться вистав. Польські, угорські, німецькі театри не приїжджають сюди, бо оренда залу в Києві дорожча, ніж у Нью-Йорку.

Ми виступали в усіх обласних центрах України, крім Сімферополя й Луганська. Грали навіть в актовому залі коксохімічного комбінату невеличкого містечка на Черкащині. Після 2005-го з'явився сильний політичний акцент. Зазвичай ми мали союзників серед голів обласних адміністрацій, керівників підприємств. Оренду й половину гонорару нам платили з місцевих ресурсів, решту заробляли продажем квитків. Зараз приїдеш у місто - голова міськради за одну політичну силу, мер за іншу - не можливо звести кінці.

У вашої театральної компанії девіз "Театр по любви". З любові до чого ви об'єдналися?

- У державному театрі в радянські часи актори скупчувалися біля дошки, де вивішували розподіл ролей, спрагло шукали себе. Зараз багато хто з жахом дивиться на цю дошку. Бояться знайти там своє прізвище. Вони будуть відірвані від "хлібу насущного" - фільмів, серіалів, антреприз.

До нас на проект артисти йдуть, чітко уявляючи - де, з ким, за які гроші. Художні керівники державних театрів скаржаться, що антреприза краде в них артистів. Ділитися треба, і з акторами теж. Директори таких театрів - багаті люди. Держава оплачує утримання будівлі, постановочні витрати. Тож прибуток іде на щось інше. Наприклад, театр віддає замовлення на костюми за одним ескізом у дві різні майстерні. Одна просить за роботу 14 тисяч доларів, друга - 24 тисячі. А якщо я директор держтеатру й гроші не мої, то дуже творчо можу підійти до цієї "зайвої" десятки. Державні театри нагадують олігархічну структуру. Будівля площею 5-7 тисяч квадратних метрів у центрі Москви - можна відкрити все, що завгодно: ресторани, обмінні пункти. Перевірити, як використовують площу, неможливо. Одразу скажуть: "Творчість - вона ж не піддається підрахункам".

Чи правда, що антрепризи найчастіше підлаштовують під смаки публіки?

- Театр - мистецтво майданів, створене для глядача. Якщо в театр ніхто не ходить, буде великим лукавством говорити, які ми розумні, глибокі, тонкі, а нас ніхто не розуміє.

Антреприза має конкурувати. У московських театральних касах є квитки на сім тисяч заходів на день. Зараз у Росії знають вистави Петера Штайна й Еймунтаса Някрошуса. У моїй антрепризі йшли спектаклі за Артуром Міллером, Достоєвським, зараз - за Чеховим, Бернардом Шоу. У 1990-ті ставив комедію Ніла Саймона "Чутки". Розраховував, що окупиться за рік. Вийшли в плюс за півроку. Це збіг із тогочасною потребою в комедії. У ті похмурі часи, коли на вулицях стріляли, у глядачі хотіли сміятися. Тоді ж показували п'єсу за "Братами Карамазовими" - із Маргаритою Тереховою, Марією Поліцеймако, Владиславом Галкіним. Але Достоєвського ніхто не хотів дивитися.

Чи залежить підбір акторів від їхньої популярності?

- Боюся молоді з обкладинок. Таким неможливо щось пояснити й зробити зауваження. Дружу зі Ступкою, він сам - керівник національного театру. Богдан Сильвестрович розумний, самодостатній, незакомплексований. Якби він заявив на репетиції: "Я - народний артист, Герой України, а ви мені вказуєте, де мені стояти", - я його уникав би. Нещодавно одна журналістка сказала: "У нас же найкраща акторська школа". Актор Олександр Парра на це пожартував: "Може й так, але в неї ніхто не ходив". Те, що в Росії є естрадні продюсери, виконавці, шоу-індустрія - міф. Бачив у Швейцарії по місцевому телебаченню фільм про Гітлера. На екрані йшла хроніка, а за кадром її коментували не історики, а - психіатри. Вони міркували з медичної точки зору, як нація Ґьоте, Моцарта, Баха раптом одним духом викрикнула: "Хайль Гітлер!" Думаю, скоро й нам доведеться звертатися до лікарів. Якщо Микола Басков - співак, то ми - країна-психлікарня. Справа не в тому, що мені не подобається його спів. Є об'єктивні критерії. Басков співає фальшиво.

Організовував гастролі Уральського симфонічного оркестру Японією та Європою,  Камчатської хорової капели - в Німеччині й Австрії. В театральні постановки запрошує Михайла Боярського, Дмитра Дюжева, Аду Роговцеву, Юлію Меньшову, Ірину Купченко, Олену Сафонову, Валентина Смирницького, Валерія Золотухіна. До 70-річчя Богдана Ступки створив спектакль "Вишневий сад"

×