Живі мають робити те, що належить живим

Він подивився на стіл, на мене і спитав:

– Млинця хочеш?

На клейонці видніли кілька смужок хліба, блюдце з олією, з якого визирало перо з курячого крила. Млинці приземкуватим стосиком височіли на тарілці.

Господар поклав окраєць на верхній млинець, акуратно загорнув, змастив олією і простягнув:

– Бери. Вони в мене жирненькі, – і, бачачи мої сумніви, додав: – Хліб білий, хоч і вчорашній.

Млинці я любив, проте відмовився:

– Дякую. Вже поснідав.

Досі не бачив, аби у млинці загортали хліб.

– Чому він так робить? – спитав, повернувшись додому.

– Каже: "А хіба інакше ними можна наїстися?"

Про дядькову дивину в селі знали і чи не щоразу згадували, напікши вдома млинців. Жарти були незлобливі: чоловік пережив Голод 1933 року.

З дітей таке вдалося не всім. Вижили здебільшого ті, кого батьки степовими стежками вивели за кордони Голоду.

Василь Радченко з дружиною і 8-річною Надійкою пішли "на Воронеж". Ночували попідтинню, інколи їх пускали до хати. Харчувалися ліпениками з перетовчених порожніх кукурудзяних качанів, склеєних докупи знайденою примороженою картоплиною. Одного разу господарі побачили ті сухі, аж у горлі дере, ліпеники й осудливо захитали головами: "Гляди, из какой белой муки оладушков напекли, а еще идут лучшей жизни искать". А моя неня дивилася на стіл з наїдками і мріяла, щоби батьки залишили її в такій хаті.

Мою майбутню маму не кинули, дійшла. Чужим людям залишили 3-річного брата мого майбутнього батька. Старший Микола сяк-так тюпав ніжками, а Степан вже й очей не розплющував. Бездітні господарі під Воронежем попросили: "Віддайте дитя нам. О як опухло. Не сьогодні-завтра помре у вас".

Віддали без сльозинки, пішли, не озираючись.

– То хіба можна з такого сміятися? – спитав я. І пожалкував, що не взяв шматочка хліба, загорнутого у млинець.

– А що ж нам тепер – усе життя плакати? Душа висохне, серце горем зійде, – витерла неня сльози. – Вижили – і слава Богу. Живі мають робити те, що належить живим: жити й дітей ростити.

І моє село жило, радіючи своєму малому щастю, бо іншого не знало.

Одного дня навпроти нашого двору в нічийній хаті, яку надавали приїжджим, оселилася дивна жінка. За кілька днів розповіли, що зовуть Марією Федорівною, у колективізацію, надягши шкірянку, розкуркулювала односельців, восени 1933-го допомагала вивозити зерно, під час війни прислужувала італійцям, які стояли в районі.

Не жінка – опора, гвинтик будь-якої влади. З рідного села її перевели до нашого, аби не муляла очей.

– Чому її не арештують, не розстріляють? – гарячкували ми з хлопцями.

– Хто? – перепитували дорослі. – Замерзлі у Сибіру? Замордовані Голодом? Міг би розвідник, якого вона виказала німцям, той був з автоматом – та він із 43-го лежить на цвинтарі.

Заспокоювала й неня:

– Вона й так Господом покарана.

І взимку, і влітку на сусідці були зношені кирзові чоботи на босу ногу й халат невідомого кольору, на який у холоди надягала куфайку. Коли опадала газета, у її вікні можна було побачити сірі стіни й застелене ганчір'ям залізне ліжко. Над її дахом я ніколи не бачив диму, на городі не росло нічого, крім бур'яну.

Марія Федорівна зупинялася біля важкого, у вигляді серпа і молота, залізяччя, розставленого на вулицях до чергової революційної річниці, й уважно перечитувала гасла:

– Про Леніна – це добре, – кивала немитими пасмами. – І про комунізм – добре. Це нашій мОлодіжі дуже треба.

Моє дурне, моє мудре село. Жертви Голодомору жили в ньому через дорогу зі своїми катами. Герої війни слухали трибунні виступи обвішаних бойовими орденами і медалями спритників, які ті нагороди в них таки й виманили за пляшку горілки. Жили, щоправда, – гидливо позираючи, і слухали – презирливо.

Чи стало ти розумнішим і менш мудрим із тих часів? Чи досі кожен зайнятий своїм: мертві роблять роботу мертвих, а живі – те, що належить живим?