Мама сидить на ослінчику біля відра з помідорами. Вона щоранку виходить до траси Лутугине – Луганськ на маленький базар. Назбирає червоних та рівненьких і кличе сусідського хлопця, аби підніс. Сяде й чекає на покупців.
Моїми щоками котяться сльози. Мама сама. Ноги хворі.
До неї хвацьким підскоком підходить схожий на підлітка чолов'яга. Оксамитовий акторський баритон, слів не чутно. Смачно надкушує овоч і схвально киває супутникові. Потім жартівливо підморгує нені й сідає разом із відром у машину. Лисий напарник гигикає і вибиває костур із руки діда, що торгував поряд.
– А гроші? – підхоплюється мама.
Підхоплююсь і я. Серце калатає.
Довго не можу заспокоїтися. У кімнаті темно.
У житті з матір'ю було інакше. Сюжет скоригувала українська реальність.
Кожна країна має недоторканний стратегічний резерв. Запаси зерна, найважливіших видів продовольства і засобів життєзабезпечення. На випадок неврожаю, війни або іншого лиха. Державний запас обраховується, відповідає мінімальним потребам і є недоторканним. Узяв бодай дрібку – одразу віднови. Немає свого – купи, продавши щось менш важливе. Це – закон безпеки країни, збереження життя народу.
"Зелені" владці начхали на цей закон. Взяли і під час карантину спорожнили Держрезерв України майже на 2700 вагонів зерна. Вартості його не виміряти мільйонами гривень, бо це – стратегічний запас. В умовах війни і прогнозованого поганого врожаю у всіх нас вкрадено життєво важливе. Командою веселого, схожого на підлітка чолов'яги.
Ще цинічніший ґешефт вони провернули із захисними медичними засобами. Знаючи про наближення до кордонів світової пандемії, вивезли з країни 980 тонн масок та інших рятувальних засобів. Весь недоторканний стратегічний запас. Залишивши нас із вами без елементарних засобів захисту перед смертельною небезпекою.
Розкрадати Державний резерв – не просто злочин, не просто корупція. Це – мародерство. Найпідліша і найогидніша форма пограбування. Це те саме, що поцупити відкладене на чорний день. Забрати заощаджені на смерть гроші. Позбавити зимових припасів борошна, олії та солі, які людина купила, продавши помідори на трасі.
Речі слід називати своїми іменами.
У житті чоловік з авто був до ліктів у наколках й удвічі старший за недомірка з моторошного сну. Він спитав про ціну, перепитав за відро. Мати сказала, що з відра годиться знижка. Незнайомець заплатив на порядок більше. Узяв верхній помідор, надкусив. "Дуже смачно", – усміхнувся. Тицьнув купюру дідові, що сидів поряд, і пішов до машини. "Ви помідори забули!" – гукнула мати, але покупець не озирнувся.
Я тоді пояснив їй: у кримінальному світі є неписаний кодекс честі – не забирати останнього. Помилившись адресою, злодії радше залишать власні гроші у бідній квартирі. Вони не заберуть ліків у хворого і костура в каліки. Пограбувавши, можуть дати гроші на проїзд. Або під настрій зробити широкий жест. Це не виправдовує кримінального промислу – але це їхня моральна планка. Нижче за яку опускатися негоже.
Нинішні владні і привладні грабіжники України моральної планки не мають. Обчистивши медичний захисний резерв, мародери нічого не залишили "на проїзд" – винесли навіть захисні костюми медиків.
Не бачать вони і планки закону. Навпаки. Варто комусь попастися на крадіжці чи корупції, як зелений верховода поспішає підвестися і довірливим оксамитом заявити: я вважаю цю людину чесною. Що означає: і всі ви, любі українці, маєте, навіть зобов'язані, так вважати. Бо видали п'ятирічний карт-бланш на всі мої дії та слова.
Принаймні вчорашній блазень у цьому переконаний
2 
1
Комментарии
1