У вересні – за парту, а вже в жовтні – на лікарняну койку. Таким, відколи себе пам'ятаю, був і, схоже, залишається алгоритм мого життя. Ну, тобто з партами я врешті-решт, як широко відомо в обмежених колах, зав'язав. Натомість із лікарнями – щось ніяк.

І, до речі, про пам'ять. Мій перший дитячий спогад – справді лікарняний. Мені 10 місяців (цього я тоді міг ще не усвідомлювати), надворі якраз жовтень (цього – теж) – і педіатр закриває мене у кисневій камері. Чужі люде, щоправда, довго брали це моє свідчення на кпини, а рідна жінка навіть виголосила професійну доповідь про різновиди конфабуляцій. Але коли я, вергаючи словесні блискавки, розповів про іграшкову вантажівку, якою той педіатр заманював мене до камери, всі маловірні пошилися в присоромлені дурні.

Скільки їх відтоді назбиралося в біографії: лікарень і клінік, амбулаторій і медпунктів – у Грозинцях і Хотині, Чернівцях і Києві, Любліні й Варшаві, Оснабрюку й Нордгорні… Страшно згадати. Особливо страшно згадувати перше кохання. Її звали Анжела і вона – серйозно – була родом із Донбасу, але після розлучення батьків переїхала до своєї буковинської бабусі і стала моєю однокласницею. Нам обом – без жартів – тринадцятий минало, лише, на відміну від мене, Анжела пахла "Шахерезадою" і вже була перестиглою, як серпневий абрикос. Чи ж міг я в неї не закохатися? Тим більше – в лікарні, куди ми, хоч і до різних палат, потрапили наприкінці першої чверті.

На жаль, там уже лежав на той момент наш одноліток із сусіднього села, який на правах старожила вирішив, що моє кохання має належати йому. Два дні ми з ним заповнювали всі паузи між уколами мордобоєм, відтак втомилися і попросили Анжелу вибрати когось одного. Анжела зміряла нас скептичним поглядом і відповіла, що такі шмаркачі її не цікавлять ні по одному, ні гуртом. Дружина тепер професійно пояснює, що саме ця напівдитяча травма і є причиною мого, сказати б, амбівалентного ставлення до Донбасу. А я й не заперечую. Вона ж із моєю іграшковою вантажівкою погодилась, то чому б не виявити ввічливість навзаєм?

До речі, про ввічливість. Наймиліший у світі лікарняний персонал мені трапився в німецькому Нордгорні. Дружина твердить, що всі – і хірург, і анестезіолог, і медсестри з медбратами – тільки співчутливо усміхалися й кивали головами, коли я безпричинно плів їм щось про Гітлера, гестапо і концтабори. Чисто як той інтелектуально відважний філософ, який днями обізвав фашистами найневинніших письменників, що не з'їли б і муху. З тією однак різницею, що я все-таки белькотів мимоволі, на виході з наркозу. А втім, хто їх там знає, тих відважних філософів, у якому стані вони пишуть свої опуси.

Може, якраз у такому, як мій недалекий родич Ваня. А варто уточнити, що корпуси нордгорнської лікарні не зовсім рожевіють, бо вони переважно сірі. Зате постійно в дощах. І саме в ті дні, коли я, вслухаючись у затишний шум за вікном, очікував на результати гістологічного дослідження, родич Ваня пірнув у тривалий запій, посеред якого мав видіння, ніби хтось йому зателефонував із Німеччини і повідомив фатальну новину.

Не в силах знести біль утрати наодинці, Ваня вийшов на сільський базар і поділився сумною звісткою з усіма присутніми. Довелося мені потім особисто переконувати простодушних земляків, що інформація від Вані була трохи перебільшеною. Декотрі, здається, й досі повірили в мої докази не до кінця

×