Нема мови: десь там, у Нью-Йорку, Берліні чи Парижі, світової ваги події трапляються трохи частіше, ніж, припустимо, в Малих Кривотулах. Відтак громадяни тих мегаполісів схильні зверхньо вважати, ніби лише вони знають смак великих драм. А дарма. Бо іноді по наших задуп'ях розігруються такі містерії, що й Гамсуна не треба.

Та ось, до прикладу, цього серпня. Місце дії: колишня радгоспівська, а нині приватна база відпочинку. Дійові особи: директор бази, він же – її власник; офіціантка; електрик, він же – її наречений; кухарка; іноземець-нелегал, він же – її чоловік; самотня відпочивальниця; бармен; дружина бармена, вона ж – наставниця студентів-практикантів; студенти.

Ну й я. Тільки я – особа не дійова, а навпаки: лежу цілими днями в тіні, в інтернет не заходжу, пошту не перевіряю. Єдине, що мушу до кінця тижня зробити, – це сформулювати для певного видання свою думку про українську державу. З нагоди Дня Незалежності. Тому щовечора засинаю з надією на завтрашню свіжу голову. І щоранку прокидаюся з передчуттям: ні, ще не сьогодні, сьогодні ще не сформулюється.

Так надходить мій останній на цій базі світанок. Богу дякувати, прохолодний. Рішуче вмикаю чайник: нап'юся кави, закурю – і щось придумаю. Але чайник не реагує: немає світла. Не страшно, піду до бару, там свій дизель. Дорогою, під адміністративним будиночком, зауважую похмільно замисленого нелегала. А якихось годин 8 тому ще був непитущий і веселий. Далі – гірше: їдальня стоїть тиха і зачинена. А мала б о цій порі дзвеніти накриваним посудом і практикантськими голосами. За їдальнею – бар.

Директор постановив: нелегала звільнити, наречених розселити по різних кімнатах, вагончик конфіскувати, а студенти хай приберуть територію

У відповідь на моє жартівливе привітання завжди усміхнена й балакуча офіціантка ледве підводить червоні від недавніх сліз очі. А не менш бадьорий зазвичай бармен похмуро пропонує випити з ним розведеного спирту. За рахунок закладу. Замість кави і сніданку.

Звісно, все могло скластися інакше, якби на початку сезону офіціантка не переконала директора прийняти її нареченого на роботу електриком. І якби добросердий бармен, перебравшись із дружиною до цегляного корпусу, не віддав молодятам свій вагончик. І якби директор від минулого року не змушував іноземного чоловіка кухарки виконувати найважчу роботу на базі, з дня на день обіцяючи, що виклопоче йому офіційний дозвіл на працю та проживання. І якби студенти-практиканти не влаштували тієї ночі пиятику та не затягнули на неї електрика з нелегалом.

А так… За якийсь час практиканти почали битися і співати; електрик, вигукнувши: "Я тобі зараз посплю!" – пішов будити зморену офіціантку; а нелегал, чи не вперше в житті скуштувавши горілки, схопив сокиру й зі словами: "Скажіть, будь ласка, чому це ви обманюєте людей?" – увірвався до спальні директора. Ціле щастя, що туди ж за мить примчала й офіціантка – з вимогою, щоб директор негайно відселив від неї щойно розлюбленого електрика. Своєю чергою дружина бармена, почувши студентські верески, вискочила з ліжка і побігла втихомирювати підопічних. Чим спробувала скористатися відпочивальниця, що якраз тинялася коридором і вже давно хотіла розповісти барменові про свою нестерпну самотність.

Вранці директор постановив: нелегала звільнити, наречених розселити по різних кімнатах, вагончик конфіскувати, а студенти хай приберуть територію. На це майбутні кулінари заявили, що вони не в наймах, ображена за чоловіка кухарка написала заяву, електрик відрубав світло, а бармен розбавив грейпфрутовим соком пляшку лівого спирту.

Проте ще до мого від'їзду всі учасники конфлікту, зціпивши зуби, повернулися до своїх звичних занять. "А що залишається робити? – подумав я нарешті про українську державу. – Гаразд, із настанням справжніх холодів молодші, певно, чкурнуть світ за очі в пошуках особистої незалежності. А інші? Інші якось перебиватимуться тут в очікуванні нового тепла"

×