Дружба дружбою, а правда – правдою. І ось вона. Кілька років тому в одному – не буду показувати пальцем – виданні я зазнав цензури. У сенсі не я особисто, а мій текст. Причому текст той був цілком нейтральний, можна навіть сказати гумористичний, про відпочинок на морі, і не містив у собі ані соціально-політичної гостроти, ані традиційного називання тодішнього важкого тупого предмета важким тупим предметом. Зате містив таку фразу: "З різних причин ні Європа, ні Туреччина, ні Крим нашій родині цього літа не світили. Залишалась Україна. Тобто Затока". То редактор із тієї фрази Україну викинув. Зробив: "Залишалася Затока". Певно, вирішив, що натяк на неприналежність Криму до України є жартом надто радикальним.

А взагалі, добре, коли людина має почуття гумору. Гірше – коли вона має репутацію людини, яка має почуття гумору. Бо з такою репутацією хоч не знати як серйозно говори, хоч, припустімо, Геннадію Адольфовичу Кернесу здоров'я побажай, а всі довкола думатимуть, що ти знову пожартував. Ще й ображаються іноді, мовляв, якісь невдалі в тебе жарти. Ну, це таке, на зразок преамбули.

Тепер по суті. Колись давно пощастило мені перетнутися в Києві з найвідомішим, мабуть, у світі литовським поетом, дисидентом, емігрантом, другом Бродського й Мілоша, професором Єльського університету Томасом Венцловою. Був це якийсь круглий стіл, щось ми там обговорювали, дискутували, зокрема – й про Бродського з Мілошем, аж раптом зайшла чомусь мова про оптимізм. І пан Томас бере тоді й каже:

– Оптимізми й оптимісти, – приблизно так він сказав, – бувають різні. Звичайний оптиміст твердить, що все буде добре, тому виглядає наївним, усі з нього сміються й ніхто йому не вірить. Я натомість, – продовжив пан Венцлова, – вважаю себе оптимістом історичним.

– Як це? – передбачувано запитав я.

– А так. На відміну від звичайного, історичний оптиміст твердить: "Усе буде добре, тільки я до того не доживу".

– У такому разі, – сказав я, – можете вважати мене оптимістом апокаліптичним.

– Як це? – передбачувано запитав Томас Венцлова.

– А так. На відміну від історичного, апокаліптичний оптиміст твердить: "Усе буде добре, тільки ніхто до того не доживе".

На тому й роз'їхалися кожен у свій бік.

А минулої осені несподівано зустрілися вдруге. Точніше, не так щоб зустрілися, а ще з десятком осіб опинилися на спільній вечері. Слово по слові – і я бачу, що пан Томас мене хоч і впізнає, але якось не зовсім, не до кінця. Тим часом розмова, звичайно, звернула на тему України. На що Венцлова й каже:

– Був я, – каже, – влітку в Криму. Самі розумієте, з огляду на мій вік, ту поїздку можна назвати прощанням із Кримом.

– Та не переживайте, – я йому, – ми, українці, в глибині душі з Кримом уже давно попрощалися.

І тут в очах пана Томаса щось таке промайнуло, наче він згадав якусь забуту річ, але ще не впевнений, чи це справді вона.

– Слухайте, – сказав він, – це що, в усіх українців гумор такий? Бо я, знаєте, колись давно познайомився з одним вашим у Києві. І зайшла чомусь у нас мова про оптимізм…

Ні, взагалі-то добре, коли людина має почуття гумору. Гірше – коли вона нікому

не може пояснити, що в жодному з наведених прикладів і не думала жартувати

×