Є фрази, з якими я моментально погоджуюсь, навіть не слухаючи, про що йдеться. Бо вони до всього пасують. Наприклад, фраза: "Все не так однозначно". Посеред якої завгодно розмови можете її вставити – хоч про війну і мир, хоч про кулінарні рецепти і радощі подружнього життя. Та що там подружнє життя. От, скажімо, "русский шансон". Нічого, здавалося б, гидкішого й на світі немає. А пригадаєш іноді собі всіляке – і думаєш: ні, все не так однозначно.
Вперше мій однокласник Юра прославився на уроці російської літератури. Урок той був не за підручником, а якийсь патріотично-виховний, щось у цьому дусі. Учителька розказувала про партизанів. Про неї саму скажу так: якщо майстерність педагогів визначати за рівнем страху, вселеного ними в піддослідних учнів, то наша русистка була найкращою вчителькою на всю школу. І ось, пригадую, розказує вона нам про підпільний обком, про Федорова і Ковпака, про якісь рейди й підірвані мости, а тоді раптом дивиться на Юру і грізно питає:
– Вот ты, Юра, сумел бы стать дважды героем Советского Союза?
– Та де, – збентежено відповідає Юра, – мені би хоч однажди…
Так ми його відтоді й прозивали: однажди герой. А ще за рік чи два – нас якраз устигли прийняти в комсомол – приніс Юра до школи касетний магнітофон VEF, майже закордонний, прибалтійський. І прославився вдруге, цього разу вже по-справжньому.
– Ви, пацани, такого ще не чули, – сказав він на перерві і вставив касету з написаним від руки ім'ям: Михаил Гулько.
Динамік тихенько зашипів. За мить на стиках заторохтів поїзд і, давши гудок, промчав у невидиме майбутнє. Ну, поїзди ми чули й раніше. Відтак на тлі пострілів заіржали коні. Про постріли брехати не буду, але іржання ми чули тим більше, мало не щодня. Нарешті справді нечуваний у тодішньому ефірі голос заспівав у ритмі вальсу: "Четвертые сутки пылают станицы…" Як підказує логіка жанру, в наступну хвилину до нас, скупчених довкола магнітофона й поглинутих піснею, непомітно підкралася русистка. Почувши, що "в комнатах наших сидят комиссары и девочек наших ведут в кабинет", русистка вчинила страшну бучу на тему ідеологічної зарази і Юриних спроб похитнути могутню велич Радянського Союзу. Одне слово, музика недовго грала і закінчилася загальношкільними комсомольськими зборами з доганою. Втім, касету в Юри не відібрали.
Потім я слухав її у нього вдома десятки разів. Дивні були часи. Вже й діти бачили, що всі ці генсеки й космонавти в телевізорі, всі ці партизани й підпільники, комбайни й доменні печі, весь цей вічно бадьорий Лещенко чи як там того Кобзона звали – все це якесь не таке. Не цього нам хотілося. А чого? Того, що в магнітофоні? А що в магнітофоні? Хто він узагалі – цей Гулько? Де і як живе? Юрин тато, фарцовщик-початківець, який, зрозуміло, й постачав синові касети, сказав, що Гулько живе в Америці. Там їх багато таких. Живуть і співають, заробляють долари, п'ють віскі в ресторанах. В Америці все є, пояснив він: джинси Wrangler, джемпери Montana, запальнички Zippo.
20 років потому, потрапивши до Нью-Йорка, я попросив знайомих показати мені Брайтон-Біч, цю так звану "маленьку Одесу", в якій і наспівувалося все те, що ми з Юрою колись слухали. Показали: шум, сміття і сморід; "Центральная Аптека" і дитсадок "Звездочка"; "Комсомольськая Правда" і "Русская Книга"; гриль "Татьяна" і ресторан "Волна". Не конче було перелітати через Атлантику, таким добром і "велика Одеса" вас на кожному кроці потішить.
А все ж. Стоячи на дерев'яному настилі пляжу і вдивляючись в океанську далечінь, я раптом почув з якогось вікна за спиною торохтіння поїзда, його тривожний гудок, іржання коней і постріли. Чи не почув, а лише уявив. У кожному разі мені пригадався Юра. Шансон шансоном, але хтозна, якби не втручання пильної вчительки, може, йому з Гульком задовго до Біловезької пущі вдалося б розвалити Радянський Союз в окремо взятому буковинському селі? Все не так однозначно
2 
1
Комментарии
3