понедельник, 13 июня 2011 16:04

Межі толерантності

Межі толерантності

Якесь воно таке все заплутане. Взяти того ж фон Трієра. Хоча ні, з фон Трієром це трохи інша історія. Але ось, наприклад, мій товариш студентських років. Я тоді - як, зрештою, і тепер - ніяк не міг визначитися, чи мені світоглядно ближчий Махатма Ганді, а чи все-таки Авґусто Піночет. Натомість мій товариш оголосив, що єдина влада, яку він визнає, - це "влада квітів", і повісив над ліжком портрет Джимі Гендрикса. До першої - і останньої в його науковій кар'єрі - сесії товариш пив портвейн, співав під гітару "Імеджін", зазирав, примовляючи "ол ю нід із лав", одногрупницям у душу, і зовні дедалі більше нагадував Дженіс Джоплін.

Одне слово, якби ви сказали йому, що попри всі настанови кожен із нас на несвідомому рівні зберігає свій мінімум расових упереджень, мій товариш лагідно на вас образився б. От. І пішли ми з ним якось до громадської лазні. Взимку. Помилися. Сидимо майже одягнені на лавці, шнуруємося. Відтак товариш пірнає головою у темряву светра. За цей час до сусідньої шафки встигає підійти ледь прикритий рушником чорношкірий чоловік. Його мій товариш і побачив перед собою, вигулькнувши з горловини. Працівники лазні потім розказували, що відколи працюють - ще не чули такого розпачливого крику.

Я до своїх Чернівців маю багато претензій, але з лінгвістичною толерантністю тут завжди було не найгірше. Як писала Роза Ауслендер, у нас навіть "дзеркальний короп, приправлений перцем, мовчав п'ятьма мовами"

Або, скажімо, мовне питання. Я до своїх Чернівців маю багато претензій, але - ніде правди діти - з лінгвістичною толерантністю тут завжди було не найгірше. Як писала Роза Ауслендер, у нас навіть "дзеркальний короп, приправлений перцем, мовчав п'ятьма мовами". Ну, п'ять - це нам сьогодні забагато, п'ятьма ми справді хіба що мовчати, як коропи, потрафимо. Але бодай зо три порядний чернівчанин знати мусить. І не лише знати, а й усміхнено відповідати тією мовою, якою до нього звернулися.

Це я до того, що різномов'ям у принципі і російськомов'ям зокрема нашого брата не злякаєш. Та що там: я взагалі люблю російську мову. Коли нею розмовляють росіяни. Пригадую, були ми одного разу з моєю тоді ще малолітньою дочкою на вечорі Віктора Єрофєєва. Дорогою додому дочка каже: "Тату, а російська мова така, виявляється, гарна". "Гарна, - не заперечую я. - Доки не потрапить до рота нашим депутатам і телеведучим, які свій аденоїдний прононс і гібридну артикуляцію намагаються видати за щось велике і могутнє". Менше з тим: чернівецьке російськомовлення так само компенсує лексичну скутість фонетичною розв'язністю, тож мої - колись професійні - вуха давно з цим змирилися.

І тепер нарешті можна перейти до теми. З'їздив я днями у приємному інтернаціональному товаристві до Харкова. Доповіді, питання, дискусії - все це добре, але треба й міру знати. Заходимо в забігайлівку. Забігайлівка думає, що вона - ресторан, бо викладена білим мармуром. Офіціантом виявляється... як би його політкоректно назвати? Хай буде - афрохарків'янин. Мій знайомий поляк, їдучи на конференцію, наївно розраховував, що володіння англійською, німецькою, французькою і українською йому для спілкування в Україні цілком вистачить. Але офіціант зневажливо кривить губи і відповідає, що "ґарбузяних супов" у них не варять. Только тиквєнниє. Поляк продовжує вивчати меню. За хвилю афрохарків'янину набридає чекати. Знову склавши губи у чванливу посмішку, він запитує: "Ну што, апрєдєлілісь, юноша?" Польському "юноші" наступного року виповниться 60. Афрохарків'янину на вигляд - трохи за 20.

За жодних обставин я ніколи не віддам свій голос політикам-ксенофобам і тим більше не візьму участі в репресіях проти "чужинців" - хоч легальних, хоч нелегальних. Але коли розгнівана юрба гнатиме вулицею конкретно цього офіціанта, я навряд чи ризикну життям заради його порятунку.

Сейчас вы читаете новость «Межі толерантності». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

26

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі