Колеги

Відомо: з коханими надовго краще не розлучатися. І ще: не те гарне, що гарне, а те, що подобається. У моєму випадку друга з цих мудростей стосується Варшави. Та й перша також. А так, то мене в житті по-всякому називали. Переважно - не такими вже й поганими словами. Але щойно у Варшаві я двічі почув на свою адресу звертання: "Шановний колего". Точніше, раз почув і раз прочитав. І то протягом буквально кількох днів.

Першим був Лешек Колаковський. Бо я саме укладав збірку різножанрових польських текстів. Ну і, поклавши руку на голову, що би це була за збірка без філософської есеїстики Колаковського? Як симфонічний оркестр без рояля. Справу полегшувало те, що я тоді сидів у Варшаві на стипендії. А ускладнювало, що пан Лешек років за 40 до описуваних подій - якраз аби не сісти - з Варшави виїхав і електронної адреси у своєму Оксфорді не завів. Довелося писати на домашню і чорнилом: так, мовляв, і так, переклав. Хотів би задурно опублікувати, на дозвіл не розраховую, але дуже чекатиму.

За тиждень з Англії прийшла відповідь: так, мовляв, і так, публікуйте на здоров'я. Тільки не надто перекручуйте, бо моя дружина в дитинстві відвідувала трохи українську школу і може оцінити якість перекладу. А починався той лист словами: "Шановний колего". Дотепер не знаю, як їх слід розуміти. Може, власне в епістолярному сенсі? У сенсі: ви мені написали, я - вам, от ми і колеги.

Моя супутниця пірнула на розвідку. Без мене: я при вході залишився. Сів на лавку, курю, про Колаковського думаю

Добре, що хоч друга історія не така загадкова. Бо пішли ми з моєю супутницею на варшавський Палац культури подивитися. Великий, нічого не скажеш. Але на любителя. А перед ним, на площі Дефіляд, розкинулася така бляшана халабуда метрів 200 на 100. Страшненька, звичайно, зате все є - від меленого часнику до китайських пуховиків. Купєцкє Доми Товарове називається. Туди моя супутниця й пірнула на розвідку. Без мене, ясна річ: я при вході залишився. Сів на лавку, курю, про Колаковського думаю.

Дивлюсь: якийсь ранковий страждалець, обвівши пильним поглядом довкілля і мить повагавшись, рушає не зовсім твердою ходою в мій бік. Я про всяк випадок руку в кишеню куртки запхав, перебираю пальцями монети, котрі легші. А страждалець підходить і раптом сам простягає 5 злотих:

- Шановний колего, вибачте, будь ласка, чи не могли би ви купити мені за мої гроші "соточку"?

А там справді були в асортименті такі пластикові стограмівки, здалеку подібні до йогуртів.

- Можу, - відповідаю, - але чому я, а не, наприклад, ви?

- Тому що та, перепрошую, курва не хоче мені продати. Каже, нібито я перебуваю під впливом алкоголю.

Одне слово, купив я йому "соточку" і потім ще довго слухав на прощання, що його звати Янек і що він завжди дефілює десь тут неподалік, в околицях Домів Товарових, і що з ним усі тут вітаються, і що якби в мене колись виникла подібна проблема, то досить лише гукнути, бо він, Янек, не з тих, хто забуває добро.

І що? І ніц. Я вже мовчу, що невдовзі після того помер Лешек Колаковський. Але заїхав я нещодавно по тривалій перерві до Варшави - і бачу: нема халабуди. Знесли й сліду не лишили. Тепер, кажуть, там постане Музей сучасного мистецтва: тішитиме око варшав'ян і туристів. Знаю я їхнє сучасне мистецтво… Тобто ні, теоретично я не проти, хай собі стоїть і тішить. Боюсь однак, що Янек до цього храму чистої естетики близько не підійде. І чому воно так у житті складається: то людина має одразу двох колег, а то - жодного?