Інтуїція

Перший-ліпший колонкознавець вам скаже: починатися колонка має з того, що у вас є товариш. І лише після цього, через низку ненав'язливих асоціацій, можна виходити на головну тему й акуратно підштовхувати читача до висновків про ту анатомічну діру, в якій знову опинилась Україна. Навіть якщо насправді жодного товариша в такого мізантропа, як ви, зроду не було. І навіть якби Україна якимось дивом опинилася раз на 100 років деінде. Що вже говорити про випадки, коли і товаришів у вас – хоч греблю гати, і Україна – як завжди, в надійному, не побоюсь цього слова, насидженому місці.

Отже, в одного мого товариша є інтуїція. Тобто вона, звичайно, якоюсь мірою є в усіх людей. Але в товариша розвинена понад усяку міру. Аж близька родина вже не ризикує з ним розмовляти напередодні чогось важливого. Бо відомо: скаже "ні" – то нема чого й з дому виходити. Втім, і не виходити теж. Товариш мій – не письменник, і як ця інтуїція працює, він не дуже може пояснити. Але в кожному разі ні про які видіння та іншу велику психіатрію не йдеться. "Просто, – каже, – коли я ненавмисно про когось чи щось подумаю і раптом починаю відчувати неприємний холодок десь у ділянці сонячного сплетіння, то вже знаю: біда".

Натомість приємного тепла, що віщувало б щасливі події, товариш ніколи чомусь не відчуває. Або сигнал тривоги, або жодних сигналів. Що, зрештою, саме по собі є добрим сигналом. Нічого не муляє – значить, усе йде, як слід. Подібним чином, пишуть античні джерела, діяв славнозвісний демон Сократа: сидів тихо, доки все було гаразд, зате озивався, коли наближалась небезпека. Власне, за мовчазного сприяння демона Сократ і довиступався на суді до чаші з цикутою. Щоправда, це, здається, трохи інша історія. Скажімо, про те, що людські й демонічні погляди на добро і зло не завжди мусять збігатися.

Коли ненавмисно про когось чи щось подумаю і раптом починаю відчувати неприємний холодок десь у ділянці сонячного сплетіння, то вже знаю: біда

Ну, хай там як, а приголомшливих проявів інтуїції в житті мого товариша вже було стільки, що й Сократ би позаздрив. Якось товариш мав іти на ювілей до шефа. Купив подарунок, випрасував сорочку, підібрав краватку. А тоді, як був – у шортах і домашній футболці – вискочив на вулицю, зловив маршрутку і поїхав у село до діда. Встиг попрощатися. За кілька годин дід помер. Іншим разом товариш повертався з відрядження. На вокзалі, зрозуміло, вийшов із потяга, набрав по мобільному дружину. Та попросила дорогою купити щось до чаю. Товариш, ні сіло ні впало, рикнув, мовляв, яке в такій ситуації може бути до чаю. І пішов провідати батька, який жив окремо. Точніше, вже не жив. Як встановила експертиза, від учорашнього вечора. Ще іншим разом товаришева теща лежала в лікарні. Лежала планово, лікувалася в знайомого лікаря, йшла на поправку. Котрогось дня товариш сказав дружині: "Біжи". Чи треба розповідати, що було далі?

Перед матчем-відповіддю з Францією я цього свого товариша зустрів у місті. Тому в барі сидів перед екраном спокійний і бився об заклад з усіма за столом на все, що було на столі. Після фінального свистка, розрахувавшись з офіціантом назиченими грішми, я зателефонував до товариша:

– Ти, сибіло недороблена! – шматував я печальну тишу програної ночі своїм криком. – Ти що мені вдень сказав?

– Що не станеться нічого поганого.

– А три сухі м'ячі – це, по-твоєму, добре?

– Три сухі м'ячі – це три сухі м'ячі, – відповів товариш. – А погане виглядає зовсім інакше.

Хотів я ще наступного ранку передзвонити й запитати, що його сонячне сплетіння відчуває з приводу нашої євроінтеграції. Але передумав. Бо щоб передбачити, в якому місці Україна проведе найближчу сотню років, мені й моєї інтуїції цілком вистачає

×