Мені запам'яталося, що я робив на День Незалежності рік тому. Було якось абсолютно безнадійно і безвихідно. Було зрозуміло, що януковичі успішно зливають українську державу по всіх напрямках.

Саме тоді довідався від знайомих офіцерів про заплановане засланими лебедєвими скорочення армії до непристойної чисельності – 30 тисяч. Офіцери розпитували, як воно на гражданці і скільки заробляють письменники.

Бачив, що табачники зливають освіту, яку б не було, але українську, вибудовану роками. Нашу надію на те, що хоч діти житимуть інакше. Що не кажи, а все двадцятиліття українці вкладалися у навчання дітей. І Україна геть несподівано отримала першість в Європі за відсотком людей із вищою освітою, за що нас навіть лаяв ЄС. Але нам ЄС не указ, коли батьки знають, що їхні діти того варті. Саме тому постійні спроби табачників скасувати головний здобуток часів міністра Вакарчука – ЗНО сприймалися як зазіхання на майбутнє. І це ми ще не про мову й підручники історії, узгоджені в Москві.

Пересвідчувався, що богатирьови нищать медицину після кожного походу до аптеки чи поліклініки. Від лікарень Бог милував.

Розумів, що жодних перспектив для українського бізнесу, коли всі ласі компанії тупо віджимаються сімейними. А потім повільно вмирають. Бо у стоматологів є тяма лише на старомодний рекет, і навіть підтримувати створені іншими підприємцями бізнеси вони не в силах.

Та й ті, хто ще не втратив бізнес, не в кращому стані: так методично, три роки поспіль, клименки штрафами вигрібали весь прибуток до копійки, наче величезна IT-фірма й не працювала весь рік, а пальцем у носі колупалася, який там розвиток. Друзі-програмісти розмовляли переважно про те, куди звалювати. Скоро не буде в кого і тисячу до гонорару позичити, якщо так далі піде. Але значно гірше було те, що про це ж обережно натякали і власні діти.

З країни тоді щойно вислали дружнього росіянина, який вештався по всіх опозиційних мітингах із фотиком і ноутом, стрімив, отримував іноді кийком по голові, але не сумував. За нашу і вашу свободу. В Москві її вже давно нема. За роки в Києві він не здогадався отримати український паспорт, і його просто зняли з потяга на кордоні, звинувативши, що саме він пошкодив захарченківський броньовичок. Без його донкіхотських вусів і рідкісної української з московським акцентом було якось сумно.

І все йшло до того, що ніяких виборів 2015-го не буде. Буде малоросійське генерал-­губернаторство, яким керують із Москви, з їхніми дебільними намаганнями контролювати не те що інтернет, а навіть дамські мереживні трусики. І покращення крокувало країною. І не треба було скігліти, бо капуста подешевшала. І в усьому були винні папєрєдніки. І ніяких надій на краще. Повна фрустрація й депресняк.

Але ж День Незалежності. Таки свято. Поліз на YouTube, шукати "Мою маленьку незалежність" Вакарчука-неміністра. Перший кліп на цю пісню чомусь був із Тимошенко. Нє, гарний кліп, гарний. Навіть декілька разів прокрутив. "А ти летиш, злітаєш до небес", – і Юля така вся в білому на вертольоті. Ну, ось хто б сказав рік тому, що і Янукович, і Тимошенко здаватимуться такою сивою давниною, яку пориваєшся шукати вже не в газетах, а в підручниках історії. Не кажучи вже про всіх приспішників двічі легітимного.

Українці, а чи не здається вам, що ви вже зробили неймовірне? Попри все. Попри те, що все ще триває. І фінал невідомий.

Пишу це і краєм ока бачу в кутику монітора, що міністр МВС щойно лайкнув допис свого підлеглого у Facebook. Перед цим він о другій ночі писав докладний пост, виправдовувався в чомусь перед волонтерами. А підлеглий той зараз у зоні АТО. Ні, ми вже в іншій країні.

Пишу це після лекції, на якій 60 студентів з усіх куточків України одностайно відмовилися від перекладача, коли англомовна скандинавська лекторка спитала, чи розуміють вони її англійську. І таки справді все розуміли – я не повірив і придивлявся. Ровесники Незалежності – красиві, 23-літні. Вони вже точно в Європі.

Ні програмісти, ні діти вже нікуди не збираються, донкіхотський друг повернувся з Москви одразу ж, як утік двічі легітимний, тому що, як показав проминулий рік, кращої країни у світі нема. І кращих людей нема. Українці, ви – неймовірні. Зі святом нас. Хоч воно знов не святкове, але безнадії нема. Українці, а чи не здається вам після цього року, що ви можете все? Ну просто геть усе

×