– Переїхав кордон і відчув себе людиною. За мене двоє поляків ледь не побилися. Тепер не вони обирають, а ми. Кажу: "Піду до того, хто за годину платить більше", – дядько Володимир по Viber хвалиться новими апартаментами під Хелмом, де житиме наступні пів року.
У кімнаті на два місця є телевізор, холодильник і кондиціонер.
– Торік був у цього ж поляка. Жили в бараку по вісім людей на 14 квадратних метрів. А тепер у нього полуниця в теплиці гниє, бо збирати нема кому. Він по українців сам до кордону їздить. Поставив на подвір'ї каркасний будинок для заробітчан. Раніше давав сухпайок на обід, а тепер – триразове харчування. Наші працюють, стараються. Стало ясно, кому ми треба.
Друг Дмитро після педуніверситету пішов працювати тамадою. На карантині його з івент-агентства звільнили. Вирішив зайнятися репетиторством. П'ятьох випускників готував до ЗНО.
– Ще місяць так попрацюю і машину куплю, – каже у квітні. – У школах – дистанційне навчання. Посипалися замовлення. Це золота жила. Іванці з восьмого класу допомагаю з хімією, Пашу з дев'ятого підтягую з математики. Беру 150 гривень за годину. Для столиці – це мєлоч.
Групові заняття проводить через Zoom. Тішиться недовго. Першою від уроків відмовляється Іванчина мати. Її скоротили, платити репетитору нема чим. Пашу батьки відвозять у село, самі їдуть на заробітки. З випускників готуватися до ЗНО залишаються двоє. Діма йде на біржу.
– Роботи для вас немає, – говорить працівниця центру зайнятості. – Самі розумієте, тамада зараз нікому не треба. Педагогічна освіта – це добре, але школи на карантині. У мене знайома людей у Данію возить. На свинофермі треба чоловіки до 30. Беріть візитку і не дякуйте
1 
1
Комментарии
2