Два тижні тому мені подарували футболку з написом "Спасибо жителям Донбасса за Ананаса". Вирішила наступного дня прийти в ній на роботу - гарна, нова, напис у всіх на слуху, ще й розмір мій. Увечері про подарунок розповіла татові.

- Навіть не думай одягати її. Хочеш, щоб побили або роздягнули? Хіба дурних зараз мало. Якщо підеш завтра у футболці, ображуся й не буду з тобою говорити.

Бойкот обіцяють також мама й брат. Ховаю футболку в сумку, щоб сім'я не ображалася. На роботі вивішую її над своїм столом біля комп'ютера.

Хочеш, щоб побили або роздягнули?

За чотири дні в новинах кажуть, що підстрелили киянина Андрія Ореста. Він ішов у такій футболці центром столиці.

- От бачиш, що могло з тобою статися, - коментує тато.

За три дні в новинах сповіщають, що студентка Києво-Могилянської академії Дар'я Степаненко побила букетом міністра освіти Дмитра Табачника. Тато щасливий. Плеще в долоні.

- Оце молодець, оце дала! От яке покоління підростає.
- А якби я так зробила? - питаю.
- Тебе виженуть з університету. Давай без героїзму, - тато мріє, що в жовтні я вступлю до аспірантури університету Шевченка.

1942 року мого прапрадіда за вишиванку розстріляли вояки з Армії Крайової. Він був старостою православної церкви польського міста Хелм. Носив вишиту сорочку й відмовився змінювати віру на католицьку. Тіло діда кинули в копанку. Тиждень не дозволяли родичам діставати з води, аби поховати. Про цю історію у моїй сім'ї не люблять згадувати. Але чорно-біла стара фотографія прапрадіда з козацькими вусами висить на стіні у вітальні.

×