Доктор Фауст, - тисне руку невисокий чоловік, років під 60. - Прошу до машини!
Доктор Фаор - насправді так звати йорданця, який підвозить автостопом мене із подругою з Праги до Відня. Бусик доктора чорний і блискучий. Пасує до його темних очей.
- Маю бізнес у Чехії. Але більше часу проводжу в Йорданії. Маю там приватну поліклініку. Зараз везу косметику до готелю "Континенталь" для йорданської принцеси. Вона відпочиває у Відні з нареченим.
У розмовах про Київ та австрійські виноградники пролітають 4 години дороги.
Принцеса прокинулась. Мушу поспішати
- Куди далі? - запитує йорданець у Відні. - Маю годинку часу, доки принцеса відпочиває.
Називаємо адресу хостелу, який заздалегідь забронювали. Відень залишається за нами, попереду - панорама лісів.
- Виявляється, ваш хостел за містом, - спокійно каже йорданець.
Подруга Надя нервово шукає в блокноті виписаний номер українського посольства. Арабська музика з динаміків наштовхує на думку про бордель зі слов'янськими рабинями.
Докторе Фаоре, не хочемо більше забирати ваш час. Висадіть нас тут.
Чоловік відмовляється. Прибувши до якогось містечка, розуміємо, що переплутали назву вулиці, а наш хостел таки у Відні. Повертаємося. Нарешті ми на вулиці, яку шукали.
- Принцеса прокинулася. Мушу поспішати. Якщо якісь проблеми - ось моя візитка, - каже йорданець. І дістає з машини кілограмовий пакунок сушених фініків.
"Запрошую на найкраще австрійське вино. Доктор Фаор", - приходить СМС, коли ми з подругою вже лежимо в білих пухнастих хмарах подушок у дешевому міщанському пансіоні з мережаними скатертинами. За щоками тримаємо солодкі фініки. Ми - принцеси. Маємо право вередувати й бути невдячними. Тим більше з придворними лікарями. Те, що ми відповіли, означало "ні".
1 
1
Комментарии
2