Лист до ЮНЕСКО: захист культурної спадщини - чи постріл собі ж у ногу

Українські культурні діячі лише після повномасштабного вторгнення отримали майданчики світового рівня, щоб доносити правду про Україну. Про те, як віками пригнічувалася її мова й культура. Як російська імперія силоміць насаджувала нам своїх культурних героїв. І ось - виходить, все було марно?

Лист українських культурних діячів до ЮНЕСКО на захист пам'ятника Пушкіну в Одесі - приклад того, як легко можна бути використаним втемну і ударити по країні у вирішальний для неї час. Не так важливо, через власну інтелектуальну й моральну сліпоту чи через приватні інтереси.

Я також не аналізуватиму не дуже розумні пасажі про "Пушкіна - частину культурної пам'яті Одеси" та "Одеську легендарну ідентичність - притулок космополітичної свободи". Усе це неважливо на тлі того, які наслідки має і ще матиме звернення.

Друзі з Італіі пишуть, що цей лист, надрукований у газеті Il Foglio, дуже активно обговорюється у різних середовищах. Нагадаю, що автори листа просять ЮНЕСКО звернутися до Володимира Зеленського з проханням відкласти рішення про деколонізацію Одеси (вулиць Буніна, Паустовського, Родіона Маліновського) і демонтаж Пушкіна.

Отже який наратив вибудовується внаслідок цього листа в Італії? Зеленський, київська влада, змушують Одесу відмовитися від своєї історії, ідентичності, якій, як виявляється, не чужий Пушкін, а люди культури - проти цього і просять ЮНЕСКО втрутитися. А отже, культурна спільнота, загалом українці, - проти "антиросійської діяльності" Зеленського як такої, проти того, що Зеленський вперто веде війну з Росією і не хоче закінчувати її миром, як пропонують йому миротворці. А отже: давайте не постачати більше зброї Зеленському. Тобто: не давати зброї Україні.

Здавалося б, передбачити подібну логіку нескладно, але ні, люди бездумно, сліпо ставлять підписи під абсурдним для воєнного часу зверненням (абсурдним для часу катастрофи, давайте називати речі своїми іменами), абсолютно не переймаючись наслідками.

Оригінал