Два фронти Української держави: Росія і корупція

Ізраїль вистояв серед сусідів-ворогів лише завдяки тому, що корупцію там прирівняли до державної зради. Але ж насправді так воно і є! Чи ж не зрада - продавати фіктивні інвалідності чи обкрадати фронт на закупівлях? І чому в Україні за це досі ніхто не поніс покарання?

У нас є два вороги, які нищать Україну і позбавляють нас майбутнього. Проти першого ворога, Росії, ведеться жорстока війна. Війна з успіхами, локальними перемогами, поразками, вбитими і пораненими ворогами, які більше не підуть на нас зі зброєю в руках. А от другий ворог, корупція - має у нашій державі певні привілеї. Хоча пріоритетом усіх наших президентів була боротьба саме з корупцією, ще задовго до початку війни. А тепер, хоча створено чимало структур, покликаних подолати цю руйнівну "традицію" купувати усе на світі, ця боротьба відійшла у тінь. На другий план.

Держава Ізраїль, і це загальновідомо, стала визнаною і успішною у світі саме тому, що там будь-яку, навіть дрібну корупційну діяльність, прирівняли до державної зради. Це виглядало так: і той, хто брав хабаря, і той, що його давав - ставали державними зрадниками і отримували максимально можливе покарання. Із гучних справ в Україні, які розкриті переважно завдяки втручанню засобів масової інформації, до логічного завершення і заслуженого покарання не доведено жодної. Бо всі злочинці повтікали. Бо наші спецслужби дали можливість державним зрадникам утекти. Можна сказати і так: вони їх супроводжували до безпечних, недосяжних навіть для Інтерполу, місць. А тим, кому не так пощастило - суди дали смішні терміни. Напевне, щоб інші не боялися брати хабарі, красти в армії, багатіти на схемах та зраджувати Вітчизну.

У буремні дев'яності казав мені один друг: "Якщо хочеш, Василю, щось украсти - кради мільйон!". Я дивувався такій категоричності, а він пояснював, що з мільйона легко виділити сто тисяч судді, трохи адвокату, трохи їхньому начальству і покровителям… Таким чином і ти лишишся на волі, і ці люди будуть щасливими. Я тоді сумнівався. Тепер вірю.

Ще за часів Кравчука і Кучми бажання бути підприємцем у нас прирівнювалося до подвигу. Мало того, що рекет безкарно оббирав усіх, так були ще податкова інспекція, РЕМ, пожежники, санепідемстанція… І всі вони саме тоді навчилися вимагати незаслужену винагороду. А усілякі дозволи треба було "купувати", бо кожен підпис чиновника мав свою ціну. Багато успішних ділових людей тоді виїхало за кордон. Про одного розповім.

Мій друг Іван Михайлович Рега вибрав для своєї діяльності Прагу. Через проблеми, через непорядність окремих чехів та земляків він двічі залишався ні з чим. Але на власних помилках учився. Вивчив мову і основи права, відкрив фірму і купив перший автобус. За кілька років він став найбільшим міжнародним пасажирським перевізником Праги, а ще через певний час - найбільшим перевізником Чехії.

Коли його автобуси фірми REGA-BUS їздили по всій Європі, чоловік вирішив, що треба відкрити рейси і в його рідну Україну. Але у нас треба було пройти через тисячу рогаток і мінних розтяжок. Для того, щоб потрапити на прийом до заступника міністра транспорту, який мав підписувати документи, Іван Михайлович заплатив $10 000. Але це ще не все. Його притиснули так, що він на свої два рейси мав утримувати ще один рейс когось із високопосадовців. Тобто, із трьох поїздок за маршрутом Київ-Прага дві давали прибуток власникові, а третя рідному корупціонеру від влади. Але Рега - патріот України. Він до самої своєї трагічної смерті не хотів відмовлятися від українського громадянства.

Це тільки один приклад. А я можу легко назвати прізвища, як мінімум, ще десяти своїх друзів, які стати успішними бізнесменами у нас не змогли, а в тій самій Празі тепер мають готелі, ресторани, рекламні агентства, ювелірні майстерні, магазини, будівельні компанії… Але не всі вони є такими патріотами, яким був Іван Михайлович. Та всі є успішними і їхня справа там процвітає. Але чому не вдома? Адже у чужомовному середовищі набагато важче. Але там - чесніші і прозоріші правила гри. Там держава носить підприємливих людей на руках. Бо вони платять податки! Вони утримують державний апарат. А у нас… Складається таке враження, що наш апарат може прожити як мінімум десять років без податків узагалі - на одних хабарях.

Більшість чиновників не отримують хабарі - їхні посади не передбачають такої можливості. Але вони чекають, що начальник піде на підвищення чи втече за кордон і тоді!!! Бо є спокуса. Бо якщо він зміг, то чому я не можу?

Тепер, і це свіжа інформація, сотні тисяч українців подали заяви із відмовою від українського громадянства. І причиною тут є не тільки війна. І дуже часто не війна зовсім. Адже значна частина тих, хто хоче отримати громадянство Чехії, Словаччини чи Німеччини не підпадають під Закон про мобілізацію. Серед них є і ті, хто міг би воювати проти нашого першого ворога безпосередньо на передовій. Одначе…

Молоді люди переважно всі максималісти. Коли вони спостерігають, що діти чиновників, депутатів, олігархів та просто дуже багатих місцевих ділків успішно уникають призову, у них виникає сумнів. Коли вся країна говорить не про те, про що нам нав'язують розмову у відповідній телепрограмі, а про те, звідки у голови МСЕК мільйонні доходи? Звідки у начальника ТЦК стільки майна, що вистачило би на проживання десяткам сімей на десятки років? Звідки у начальника обленерго стільки грошей, що він на виборах може платити студентам за кожен голос? Звідки суддя взяв кошти на придбання вілли на Канарах? Як молодий депутат за короткий термін зумів стати мільйонером при тому, що його батьки - прості робітники чи державні службовці? І подібних питань десятки.

Коли інформація про "яйця по 17", про бронежилети, у яких якість не відповідає ціні, про інші випадки заробляння великих і дуже великих грошей на армії стає публічною… А ще коли неофіційно розказують про вартість ремонту пошкодженої на фронті техніки, яка завищена у десятки разів. А ще про нестачу набоїв на передовій, бо ті набої теж ідуть за якоюсь схемою… Усе це настільки негативно впливає на моральний стан не тільки воїнів, але тих, хто міг би стати воїном, бо потенційно готовий захищати свою родину і свою землю, але не хоче, щоб на його патріотизмі хтось заробляв. Я щодня спілкуюся з такими людьми.

Звісно, статистика про кількість так званих ухилянтів десь таки є. Але чи досліджував хтось причини, які спонукають чоловіків переховуватися, ризикуючи життям перепливати Тису, купувати собі фальшиві хвороби, шукати бронь за будь-яку ціну, платити тисячі доларів за те, щоб тебе переправили через кордон? Чи цікавить це владу? Бо мобілізацію у потрібних масштабах одним законом не забезпечиш. Потрібен комплекс заходів, які передбачали б і рівність усіх перед законом, і матеріальне та фінансове забезпечення воїнів та їхніх родин, і жорстоке покарання корупціонерів малих і великих на всіх щаблях суспільної драбини. І ще багато іншого, але тут ми говоримо про корупцію, за яку таки варто карати жорстоко. Бо вона підриває обороноздатність нашої країни.

Звісно, є базові речі, про які не варто забувати. Це життя, це здоров'я. Власне життя і життя членів родини - найрідніших тобі людей. Кожен із нас має ці речі у пріоритеті. Але у часи війни до базових піднімається і питання захисту себе і своєї Батьківщини. Кожен справжній чоловік готовий ставати у лави ЗСУ. Але для того, щоб кожен справжній чоловік міг реалізувати це бажання, потрібна чітка, прозора і зрозуміла система. Система, яки би унеможливлювала стояння виродків за спинами воїнів і заробляння мільйонів на їхній крові.

Gazeta.ua