​​Стадо з блідою поганкою на чолі мчить у безодню

Воістину, кожен народ є творцем своєї долі та свого шляху

Все, що в цьому житті не робиться – усе робиться на краще.

Читаю висловлювання колись знайомих мені людей і думаю: правильно та обґрунтовано розвело нас життя по різні боки барикади. Інакше й не могло бути.

Так, боляче. Так, війна. Так, часом страшно. І часом ненависть душить до цяток у очах. Але жодного разу не шкода. Рано чи пізно, але це скінчилося б кровопролиттям. Тому що жити із цими в одному просторі неможливо. Нестерпно чути їх, бути поруч, дихати одним повітрям.

Адже жили... спілкувалися, пили горілку, говорили про книги... І весь цей час десь у глибині визрівав і наливався гноєм величезний фурункул. В принципі, такі гнійники можуть вбити здоровий організм, тому нам ще й пощастило невимовно, що він лопнув поряд, а не в нашому кровотоку. Нас обдало гноєм, забризкало, але не розчинило в смердючій жижі. Нас трясе від огиди, але ми не стали ними.

Колись я вже писав, що ми вступили у відкладену війну. У війну, якої ми уникли у 90-ті. Ворог був слабкий, ворогові було не до нас, ворог так хотів їсти, що лизав Захід у всі місця, до яких міг дістатись. Але він не перестав бути ворогом, а під маскою смиренності так само клацали кривозубі отруйні щелепи.

Нині маски скинуті. Тонкий наліт цивілізації відкинутий через непотрібність. Викликаючий жах "1984" скинутий на рівень казки про Колобка. Який там Орвелл! Що він розумів у ковбасних недоїдках?

Вісім місяців нас намагаються розірвати, поставити на коліна, підкорити й при цьому не називають війну війною. На новомові це СВО. Захоплення територій – денацифікація. Бомбардування – примус до дружби. Вбивство цивільних – удари сверхточною зброєю. Згвалтування – попередні ласки. Не любити агресора – нацизм у чистому вигляді, адже росіяни жодного разу не нацисти, а вбивають українців виключно з виховною метою.

Ну, ок... проходьте, гості недорогі, зрештою, помідори краще ростуть у перегної.

Що ви отримали у сухому залишку? На сьогодні?

Кінець міфу про другу армію світу. Три дні до Києва, тиждень до Берліна перетворилися на вісім місяців кривавої м'ясорубки, в якій 22-га армія світу перемолола ваші "елітні" частини на дрібний фарш. Ваше "вундерваффе" більше нікого лякає. Над вашою армією сміються. Ваша тактика та стратегія – привід для анекдотів.

Кінець репутації. Список ваших союзників короткий та жалюгідний, як член мишеняти. І друзів у ньому немає – є прихльобали та однокамерники, такі ж самі ізгої, як ви. Російський паспорт – тавро, російська культура стала парією, російський солдат – синонімом убивці, ґвалтівника, нациста, мародера, окупанта. Усі знають ціну вашим словам, обіцянками, підписаними вами договорами. Туалетний папір дорожчий.

Кінець газової залежності Європи та економічного розвитку РФ. В обсязі постачання газу на ринки ЄС Росія з 40% впала до 8% і в найближчій перспективі втратить ці 8%.

Кінець міфу про великого Кормчого. Чим мізерніша людина, тим більше вона стурбована доказами своєї винятковості. Те саме можна сказати про країну, народ і націю. Путін хотів залишитися в пам'яті світу збирачем земель і Петром Першим, а залишиться *уйлом. На щось більше він виявився нездатним. Дрібна людина з мисленням наглядача була винесена каламутними потоками 90-х до керма величезної країни, і цілком очікувано обісралась на цій посаді. Тамерлана з пітерського гопника не вийшло.

Із задоволенням спостерігаю, як стадо з блідою поганкою на чолі мчить у прірву. Воістину, кожен народ творець своєї долі та свого шляху.

І коли СУ-34 з повним боєкомплектом врубається в житловий будинок в Єйську – це карма, а не випадковість чи катастрофа.

Просто карма.

Що з обличчям, росіяни? Щоб не сказати чогось гіршого…

Оригінал