Битва за Київ. Путін прирік себе на поразку

Є речі, які перебувають поза межею можливого

Знаєте, що змінилося за останній тиждень? У перші дні війни одним із найважчих моментів було прокидання після короткого тривожного сну. Було страшно взяти в руки смартфон і відкрити новини, бо могло виявитися, що за ці кілька годин Київ упав.

Тепер цього страху вже немає: завдяки впевненості в наших ЗСУ, а почасти й через системні прорахунки російських окупантів. Але чи не в першу чергу моя впевненість базується на тому, що я вірю в киян, у всіх своїх київських знайомих, які так масово влилися в Територіальну оборону. Це переважно настільки талановиті й успішні люди, що я не маю жодних сумнівів – вбивати ворогів у них теж вийде просто блискуче.

Є ще один фактор, який неможливо обрахувати й виміряти, але який дуже легко відчути. За збігом обставин, в останній мирний день я приїхав до Києва. Була погожа й приємна погода, а до мого інтерв'ю на Лівому березі залишалося ще півтори години. Від нічого робити я сів у метро і кілька разів проїхав туди-сюди з правого на лівий берег України.

Коли ти мчиш над Дніпром на швидкому поїзді, тебе мимоволі опановує відчуття просторіні й свободи, яке вкупі з ритмом сучасного розбудованого мегаполіса створює відчуття неймовірної потужності. Цей розмах, ці відстані, ці мільйони людей і вишикувані в ряди хмародери переконують – тут є велика сила.

Мої особисті стосунки з Києвом суперечливі й складні. Проживши там два з гаком роки, я поїхав з відчуттям, що не люблю цього міста (хоча пізніше це ставлення суттєво змінила Революція гідності). В останній день перед війною, проїжджаючи над Дніпром і гуляючи Хрещатиком, я весь час думав про те, що не люблю цього міста, але захоплююся ним, його силою.

Парадоксальним чином я не люблю Київ якраз за те, за що ним захоплююся. За людський мурашник, за божевільний поспіх, за виснажливі відстані, за відчуття самотності в натовпі, за особливо відчутну прірву між найбіднішими і найбагатшими, за холодність і понти. А водночас і захоплююся цим, бо наша столиця – одне з найдинамічніших міст Європи, справжній мегаполіс, магніт для амбіцій і грошей, такий собі український Вавилон, що навіть спромігся зберегти кілька цілком душевних і приємних закутків.

Київ є не просто столицею України, це ще й символ України. Ніхто так не виграв від української Незалежності, як Київ. Через надмірний центризм Київ притягнув до себе найактивніший, найамбітніший і найталановитіший (у темних справах – теж) прошарок населення з усіх реґіонів країни. Це наша Америка, земля можливостей і грошей, розмаху і швидкої кар'єри. А також – і це підтвердили дві революції – гідності, свободи, здорової самовпевненості.

Сьогодні, прикриваючись відносним затишшям на фронтах, ворог намагається взяти Київ у кільце. Не тільки для того, щоб убити Зеленського і змінити владу – не менш важливою ціллю росіян є знищення міста. Вони вже зробили це з тихим раєм для середнього класу, київськими передмістями, Бучею, Гостомелем та Ірпенем, а в найближчі години й дні спробують завдати нищівного удару по самій столиці. Бо вбити Київ – це вбити українську мрію, український приклад для наслідування.

Саме через це в окупантів нічого не вийде. Бо для них це просто військова ціль, а для нас – наша столиця, найуспішніше місто країни, за рівнем життя й доходів – фактично анклав ЄС на території України. Кожен українець у той чи інший спосіб прив'язаний до Києва, має емоційні зв'язки з цим містом, родичів чи знайомих. Київ – це м'яз нашої країни, серцевий м'яз.

Кожен письменник вам скаже, що Київ купує майже стільки книжок, як уся решта країни разом узята. Тобто місто, в якому вишиковуються черги перед Книжковим Арсеналом, сьогодні в середньовічний спосіб беруть в облогу варвари.

Уже в найближчі дні ми переживемо найбільшу й найважливішу битву цієї війни – битву за Київ. Пишу "переживемо", бо одна з помилок Путіна – постановка нереалістичних завдань. Завдяки кількості свого гарматного м'яса він міг досягнути багатьох цілей в Україні, але є речі, які перебувають поза межею можливого.

Постановивши взяти Київ, Путін прирік себе на поразку. Бо Київ узяти неможливо. Принаймні поки є ми.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"