Ненароком відкрила портал у пекло і "русский мир". Експеримент тривав рік

Мій теплий ламповий рашизм

Рік тому я випадково натисла в телефоні щось не те - замість змахнути геть настирливу рекламу чогось там "дєвочкового", я те "щось" відкрила. І, ковзнувши оком, залипла, не в змозі повірити, що хтось таким заробляє: на екрані вигулькнув текст із претензією на коротке оповідання - про жінку, яка за клопотами про дім та дітей забула дбати про себе, тож чоловік пішов від неї до молодої красуні, але жінка схаменулась, підкачала губи, зробила ліпосакцію, записалась на фітнес, і чоловік повернувся. Сім'ю вдалося зберегти, – пише Оксана Забужко для DW.

Ідіотизм змісту досконало поєднувався зі стилем викладу: все те було так, кажучи словами одного депутата, "по-дебільному написано", аж я мимоволі запідозрила руку робота (десь приблизно так: "на порозі стояв Пашка. Серце Маші забилось, але вона не подала виду. Пожартувала навіть: "Що, скучив за моїми пельменями?" - "Не тільки за пельменями, - зітхнув Пашка. - Пробач мені, ти в мене найкрасивіша і найжаданіша" і т.д. і т.п. - і це ж я ще переказую, тобто несамохіть олюднюю, а в ориґіналі, запевняю, було ще гірше: тупо нижче всіх нормативів функціональної письменности).

На мій подив, під цим малопритомним белькотінням значилось не таке вже й мале число коментів: хтось те все не тільки писав, а й читав.

Так я відкрила портал у пекло.

Кому історій?

Зараз по тому в мою Facebook-стрічку ринула нестримна віхола аналогічно скроєних байок, замаскованих під "історії з життя". І тут я вже залипла не на жарт - і, замість відписуватись та скаржитись, зайнялась, як герої Подерв'янського, "цікавими дослідами": як-не-як, після 2019 року більше не випадало іґнорувати існування паралельних "бульбашок", в яких твої земляки споживають інтелектуальне ГМО, а потім вибирають твоїй країні ГМО-президента, - годилось принаймні "заміряти бульбашку".

Експеримент тривав рік - рівно стільки я поклала собі терпіти сміття в своїй стрічці, щоб зрозуміти, на якого роду явище натрапила (хоча, скажу відразу, вистачило б і місяця, алгоритми там доволі примітивні!). Виявилося, що в зоні .UA існує сила-силенна доти невидимих мені "популярних сайтів", націлених на жіночу аудиторію, на кшталт чаїв з лимоном, кави з молоком, затишків і дюшесів, перелічувати які можна до кінця сторінки, бо ім'я їм леґіон. Мапа в таких сайтів зазвичай невигадлива: трохи новин (необов'язково), трохи гороскопів (теж не всюди), трохи порад психолога /косметолога /дієтолога і т.д. (сюди ж можна віднести тексти, склепані за схемою "10 заповідей сексуальної жінки", "7 способів змусити чоловіка переживати, що він вас втратить", "Якщо твій чоловік робить ці 8 речей, він все ще божеволіє від тебе" і т.д., - це вже я не переказую, а цитую прямо зі стрічки!), - однак головним їхнім "наповнювачем" є саме оті, на позір звичайні людські, теплі-лампові, "з молоком", "з корицею" й чим-там-ще, "житейські історії", на які завжди знайдуться читачки (бо ж такі історії - це й є протолітература, література з того й родиться споконвіків, що "в одному селі жили собі дід та баба", "в одному королівстві був собі король і мав три дочки", і неодмінно хтось спиниться коло кобзаря на ярмарку, як 500 років тому, чи клікне на винесений у підзаголовок абзац-анотацію, як нині, аби довідатися, що ж там було далі). Тож розрахунок власників кожного такого сайту зрозумілий: при хай би яких мізерних затратах на рекламу, неперервний трафік їм забезпечено. Питання в іншому: навіщо? Quі prodest?

Або, ще простіше: що тут продають, і хто на тому зискує?

Лагідна русифікація

Можливо, я й досі ламала б собі голову над цим питанням, якби відразу не вгледіла те, що об'єднує всі ці неміряні поклади однотипно вбогих оповідок: всі вони (за рік мені не трапилось жодного винятку!) є перекладами з російської - з аналогічних сайтів зони .RU. Деколи першоджерело вказується, деколи - сором'язливо приховується (надто на сайтах, що прикидаються тематично українськими й мають назви типу "Вся Україна"), але, як у радянському анекдоті, Штірліца видають будьонівка і парашут, тобто, в цьому випадку - машинний переклад. Схоже, після закладки в Google-перекладачку ніхто тих текстів уже не перечитує, тому неузгодження роду чи відмінка - то ще не найсмішніше, що в них можна вичитати. Для аналітиків ботофермерського жанру там Клондайк потенційних мемів, нічим не гірших за славнозвісні "пекельні борошна": то "жінка в окулярах в підлогу обличчя" (це, хто не зрозумів, російські "очки в пол лица"), то поради, "як залучити чоловіка" (я так і не допетрала, куди його залучати, доки Google не підказав, що по-російськи було "привлечь", сиріч, якщо тільки не до суду за аліменти, а в сенсі еротичному - "привабити").

Але навіть якби ті "історії" вилизав до блиску першокласний редактор, я й тоді б без труда розпізнала, що ростуть вони геть не "з українського життя". Адже вигадує їх таки не машина - це роблять які-небудь злиденні російські "літературні негри", в термінах соціології - "маленькі росіяни", і те, що в них у голові (і довкола них - в їхній країні), так чи інакше проявляється в тексті. Завдяки їм, безіменним пролетарям клавіатури, за цей рік я пізнала "русский мир" куди краще, ніж із політичних новин і промов Путіна.

Бо це в Росії можуть вірити, буцім, якщо обмежитися колом суто приватних тем - сімейні сварки, ревнощі, подружні зради, клопоти з доростаючими дітьми, догляд за старими батьками (ну всіх же таке чіпляє, хіба ні?), - та пильнувати, щоб у текст не вкралися занадто конкретні маркери місця й часу (нечасті власні назви всюди акуратно позамінювано на українські, причім у ролі глухомані чомусь найчастіше фігурує "Житомирщина", аж я стурбувалась: що з нею не так?), - то такий "контент" вийде досить нейтральним, аби сипати його в український простір під видом "місцевого", і ніхто не завважить різниці. Але це неправда. Якраз приватність і є та сфера, де культурні відмінності між народами проявляються найяскравіше, недарма ж після 2014-го виявилось, що навіть переконано проросійські, "Путін-пріді!", кримчани - і ті, розбалувані десятиліттями "нєрусского" побуту, вже не дотягують в очах окупаційної влади до "настоящіх русскіх", а потребують, як казали у Сталіна, "пєрєковкі"… Ясно, що "перековувати" мізки населенню територій, котрі хочеш окупувати, краще до того самого "повномасштабного вторгнення", яким нас невтомно лякають, аніж після: воно й дешевше, і надійніше.

Лагідне, у вигляді манної кашки "жіночих історій", вливання реалій і, головне, цінностей російського "глибинного" життя у вуха вчительок і пенсіонерок нашої умовної "Житомирщини", так щоб вони прийняли й засвоїли їх як власні, - одне з облич тої "непомітної війни", яку Кремль веде проти нас тихо, як зграя термітів проти евкаліпта.

Пісня голодного краю

Не знаю, чи таким був задум, чи це вилізло, шилом з мішка, колективне несвідоме авторів, але їхній світ "дому й родини" постає з цих сайтів, при ближчому вгляді, абсолютно моторошним - страшнішим, ніж у всіх російських антиутопістів, укупі взятих.

Перше, що впадає в око: люди тут рвуться за всяку ціну - буквально, за всяку, крім хіба що прямого вбивства, - перебратися з рідного міста (села, містечка) до міфічної "столиці", де "зможуть собі дозволити те, про що й мріяти не могли дома" (тут я замислилась: що ж такого я "можу собі дозволити", з матеріального, в Києві, про що "не могли б і мріяти" у Вінниці чи Мукачевому? - і знайшла єдину відповідь: метро!). Окрему групу становлять оповідки про шлюб столичного чоловіка і провінційної "обірванки" (sic!), яка або підступно окручує хлопа задля столичної прописки (аж мені згадались міліцейські облави на "непрописаних" доби СРСР!), або, навпаки, покірно терпить багаторічні знущання лихої свекрухи, аби лиш не вертатись назад на "Житомирщину". Взагалі, "столиця" працює як стабільне пояснення, чому герой чи героїня кинули напризволяще (іноді обманом) своїх провінційних родичів (іноді малих дітей) і потім роками до них не навідуються (це теж цілий тематичний кластер!): виїхати "в столицю", це як "на той світ" - комунікація неможлива. Ніхто не зумів би наочніше переконати мене, що Москва в Росії - справді держава в державі, а "за МКАДом жизні нєт", і то настільки, що навіть газу по селах "нєт" (героїні з "глибинки" часто хваляться, як знаком достатку, що "провели газ у будинок", - навіть не інтернет!). Другою ж наскрізною темою цього цікавого побуту є - не повірите - їда. І не в тому сенсі, що тут багато їдять чи багато говорять про їжу, а в тому, що її тут хронічно не вистачає - аж до тої міри, що її наявність чи відсутність стає рушієм сюжету.

На великій вибірці ця частота "харчової константи" в міжлюдських стосунках, далебі, вражає. Ось самотня жінка завойовує серце мужчини, нагодувавши його "апетитною гречаною кашею з маслом" (sic! - це, щоб ви розуміли, позитивна історія, а мужчина не бомж і має працю). Ось родичка чоловіка внаджується щодня забігати в гості, щоб надурняк пообідати (!), і оповідачка не знає, як її віднадити, й просить поради в читачів (такий прийом "психологічної вербовки" вживається дуже часто, і після кожного "а як би ви вчинили на моєму місці?" довірливі українці й заходжуються в коментах "розмовляти з машиною"). Ось нагрянулий з іншого міста хам-племінник вижирає цілу каструлю борщу з холодильника, і його виставляють за двері (після чого його мама обурюється: мовляв, от ви які, "а м'ясо взяли!" - на чім я трохи підвисла, заки втямила, що в Росії "м'ясо" - це цінний дарунок, з яким їздять у гості). А ось моє улюблене: багата свекруха, коли синову родину спіткала скрута, починає носити їм в судках "відбивні з картоплею", але "тільки для сина", заявивши, що невістку (з немовлям!) мають годувати її батьки (суть там в тому, що син на те пристає, все з'їдає сам, і невістка ображена, - це все історії не про недоїдання, а про стосунки!). Ночами люди прокидаються і крадуться до холодильників (я нарахувала з десяток таких згадок); сім'ї їдять з одної миски, щоб менше страви пропадало (!). І всі беруть із собою з дому на роботу бутерброди: в офіс, де в них "хороша зарплата", - домашні бутерброди і суп в банках. (Правда, в Москві завжди було паскудно з громадським харчуванням - що ресторани можуть бути не для понтів, а щоб поїсти, там взагалі дізнались тільки з появою "Макдональдса", але невже й досі, щоб смачно й не за всі гроші пообідати, російському офісному працівникові треба тягти з дому "тормозок"?..)

Втім, люди в цих історіях не тільки голодні - вони ще й злі і дуже агресивні: як до чужих (звертання до касирки в супермаркеті "ну ти, давай швидше ворушись!" вкладається в уста жінки з дитиною як щось доволі буденне), так і в родинному колі, котре, по ідеї, має тут виглядати теплим-ламповим, і автори дуже стараються його таким представити: за рік мені ні разу не трапилось історій ні про домашнє насильство, ні про хвороби, ні про алкоголізм (хіба з обмовок можна бачити, як Росія п'є: "до майбутнього чоловіка в мене була тільки одна вимога - щоб не пив", - так хваляться щасливим шлюбом). Навіть у сільських історіях "мужик" неодмінно "не п'є" і "рукастий" (я спершу була не розуміла, що це, - руки розпускає, чи що? - виявилось навпаки: вміє щось робити руками, вочевидь уже рідкісна в російському селі чеснота, раз для неї знадобилось окреме слово…). Нав'язливо часто повторюється, що у героїв "все добре", що означає: чоловік "добре заробляє" (має "свій бізнес", хоч ніколи й не вточнюється, який), а жінка, постійна клієнтка салонів краси, забравши дітей зі школи і вдягнувши сексуальну білизну, чекає його вдома з вечерею, - саме про таке життя, в уявленні авторів, і мріє кожна, коли не для себе (раз уже не вийшло переїхати з глухої "Житомирщини" в далеку "столицю"!), то для своїх дітей (працювати жінці, у якої "все добре", можна, але суто декоративно: найкраще мати свій бутік, або масажний салон, або, знов-таки, салон краси). І за це щастя жінка мусить боротися 24/7/365, з усім завзяттям описаної Дарвіном видової боротьби. Про що, власне, й оповідається.

Home, sweet home, або Капці для вампірів

От у чому полягає головний, дійсно наскрізний жах, що є підкладкою всіх цих історій: "життя", яке за ними стоїть, - це постійна дарвіністська війна за ресурс. Ресурсу мало, всім не вистачить. Звідси цінність сім'ї: вона - майданчик для поповнення ресурсу, своєрідна станція для заправки біопаливом: відпочинок, їжа, секс. Чоловік - теж ресурс: він має заробляти гроші й допомагати з дітьми, і такий цінний ресурс, коли вдається його запопасти, треба, по-перше, добре доглядати (забезпечувати йому висококалорійні відпочинок-їжу-секс, ні про що не розпитувати й приносити капці), а по-друге, оберігати від тих, кому не вистачило - і хто з голодним гарчанням крутиться поблизу, тільки й ждучи оказії урвати й собі шмат поживи (заздрісні подруги, самотні сусідки, зраджені чоловіками однокласниці і т.п. підранки жіночої видової боротьби). Якщо ж чоловік перестає бути ресурсним (втрачає роботу без шансів на перезавантаження, скупиться на гроші, з'їдає твої відбивні…), то краще його позбутися (ціла підгрупа історій ілюструє профіти такого вибору).

Діти - теж ресурс, але тільки при вмілому використанні: як інвестиція, котра може через тридцять років оплатитись (тоді дорослі діти купують батькам путівки на море, ремонтують житло і на старість забирають до себе), а може й вщент згоріти (діти забирають будинок/квартиру, а батьків виселяють у старечий притулок). Позаяк ризики такі високі й прорахувати їх неможливо (невідомо, чому одні діти виростають ресурсними, а інші ні, і як виростити собі ресурсних), то не рекомендується задля дітей надто вже увихатись і присвячувати їм всеньке своє життя (купа історій-варіацій на тему "як тяжко я працювала, щоб їх усім забезпечити, і де ж мій профіт?"), - а більше дбати про себе, щоб зберегти до пенсії здоров'я й достаток (теж купа історій про те, що здоровими й багатими батьків і діти люблять, а бідні й хворі нікому не треба).

Любові, як і загалом надмірним сентиментам (та що там, хоч би простій людській вірності чи відданості!), у цих "жіночих історіях" місця нема: сильні почуття - річ енергозатратна, на них треба от власне що "мати силу", а таким ресурсом тут не розкидаються. Люди сходяться й розходяться, підтримують (або рвуть) стосунки з родичами й друзями, заводять дітей і міняють партнерів з причин не екзистенційних, а суто прагматичних: щоб збільшити свої шанси на виживання. Мій хіт року в цьому параді - історія про молодицю, яку так лютило, що її чоловік раз у раз підривається допомагати комусь із друзів, аж вона вже думала про розлучення (логічно, це ж у неї він одбирає належні їй кілокалорії тепла й дози допаміну, все одно що несе іншим її "відбивні" й лишає її клацати зубами!) - аж доки не взнала од старших жінок, що така чоловіча дружба вигідна і їй, бо коли поміч знадобиться вже їхній родині, то всі ті, підтримані її мужем, друзі своєю чергою збіжаться з баночками ресурсу (позичать грошей, підженуть машину тощо). Такий-от кругообіг ресурсів у межах проапдейченої під 21-ше ст. "общини", де дружба - це бартер послуг, а життя зграєю - необхідність: самотня особина в цьому лісі зимою замерзне, "не впорається" (дуже частий вираз!). Людина людині - ресурс; щоб жити "добре" (читай, задовольняти базові потреби піраміди Маслоу), треба грамотно користатися власним - і тоді тобі перепаде більше чужого.

У підсумку, враження в мене лишилось таке, наче я рік вела спостереження за популяцією вампірів: охлялих, недокровних і дуже дражливих, що знай нюшать по життю, до якої б яремної вени припасти. А ще я остаточно зрозуміла, що російська держава укріпляється зовсім не багатством, як західні (велика помилка всіх політологів, котрі досі вірять у перемогу холодильника над телевізором!), а цілком навпаки - злиднями. Воно й в історії так щоразу повторювалось, хоч за Столипіна, хоч за Брежнєва: варт було "ширнармасам" не те щоб забагатіти (аж до такого в Росії не доходило ніколи!), а всього лиш наїстись, більш-менш погамувати отой хронічно підсисаючий ізсередини голодняк, що будить вночі, - і імперія тут-таки розвалювалась. Нині, коли російське керівництво ударними темпами відбудовує тоталітаризм (такий, щоби всі знали, що ресурс видають з одного "віконця роздачі" на всю країну, і суспільство само формувало до того віконця чергу), воно як ніколи зацікавлене в масовому зубожіннісвого населення: чим голодніше, тим керованіше.

І весь цей потік трешу, в якому я рік порпалась, як сортувач у сміттярці, якраз прекрасно привчає свою (російську) ЦА до великих злиднів. Вміло, психологічно грамотно російських мам, дружин і бабусь до того адаптує - приохочує, призвичаює, вмощує на лавочку під під'їздом і розраджує: це не страшно, це нормально, у всіх чоловіки козли, у всіх діти сволочі (десь тут недалеко вже і "якщо вб'ють в Україні чи Сирії - не побивайся" в підкладку зашито...), а ти подумай - чи правильно вчинила Маша?.. чи не втратила вона, сама-дура-винувата, більше, ніж здобула?.. і кого тут вважати сукою - Машу чи її маму?..

"Парадокс Антоніни"

Звісно, не менше, ніж тексти (більше! значно більше!), мене цікавили коменти. Цікавила реакція української публіки, якій уся ця Вампірляндія вливається в голови як "своє": чи справді так добре "заходить" нашим людям деморалізація чужим маскультом, і чи взагалі він розпізнається як "чужий" - чи, може, за 20 років московської медійної експансії (яку 8 років війни дещо пригальмували, проте далеко не припинили) бар'єр культурного імунітету в нас настільки впав, що ми й собі вже перетворилися на упирів: на саме той "адіннарод", над створенням якого так невтомно працює російська пропаґанда?

На це питання у мене вийшло дві відповіді одночасно, як дві новини, погана й добра. Перша - ні, не розпізнається (на жаль!). Друга - ні, не перетворилися (на диво!).

Спробую трошки прояснити цей парадокс.

Основа "бульбашки", що споживає цю лектуру, - жінки середнього віку з сіл і невеликих міст (географічно - вся Україна, від Чернівців і Коломиї до Кременчука й Кривого Рогу). Це та сама умовна "Антоніна", для якої, пам'ятаємо, працює "1+1". Телевізор - головна розвага цієї ЦА, а "чогось почитати" вона шукає в інтернеті: це так званий "некваліфікований читач", ідеальна здобич для маніпуляторів. Такий читач далеко не завжди розрізняє автора й наратора (у телевізійній версії - актора й персонажа: голосує "за Голобородька"!), легко ловиться на гачок прохання "дати пораду" (це взагалі сильний "вербовочний" прийом, класичне маркетологічне "Ваша думка дуже для нас важлива": один раз не втримавшись від спокуси написати "А от у мене було…", клієнт уже "підсідає", аудиторія росте…). Що це переклад з російської, наш читач, правда, впізнає (щоразу сердито відзначає "ляпи", бо не любить, коли йому впарюють халтуру), тож теоретично мова могла б служити йому "захисним бар'єром", однак попередні 20 років русифікації медіаполя зробили свою справу - російська не сприймається у нас як чіткий маркер Росії. Щоб ідентифікувати текст як "тамтешній", "Антоніні" потрібні додаткові маячки: якась невиправлена обмовка, згадка про російський сайт тощо (аж тоді аудиторія вибухає гнівом, мовляв, "нащо нам таке читати!"). В принципі ж, "маленькі українці" все ще готові впізнавати себе в будь-якому кривому дзеркалі, яке їм підсунуть із достатньою мірою нахабства (це те саме, Шевченкове: "Німець скаже: "Ви моголи" / "Моголи! моголи!"), - хіба що обережно здивуються: "Де це ви таке забите село знайшли?", "Та це не місяць тому, це 30 років тому таке мусило бути"…

Щоразу, зазираючи в коменти, я почувалась, як у дитинстві над казкою про вовка й козенят: от вовк уже сходив до коваля (до Google-транслейта), скував собі "тонкий голос" і стукає в двері до козенят, удаючи маму, - а ти, як і в дитинстві, не можеш гукнути козенятам "не відчиняйте!" так, аби вони тебе почули… Не скажу, щоб наша "Антоніна" так уже зовсім не підозрювала, що тут щось нечисто, - підозріливе бурчання (чи, коли завгодно, "голос розуму") дзюркотить невеличким, але стабільним потічком (8-10 відсотків відгуків) крізь усі обговорення: "Хто пише цю беліберду?", "Що за дурня, читати бридко", "Не вірю я цій писанині", "Щось пишуть ці блохери, що купи не клеїться", "Це якась казочка, у нормальних сім'ях так не буває", - але правдивий крик алярму "Це не мама, це вовк!" мені траплявся лічені рази. Спостерігати за тим чиста втіха: видно, як живі люди вмить гуртуються по один бік, а по другий - олійною плівкою поверх води - висвічуються боти, - зазвичай їм вдається направляти розмову в русло "лавочки під під'їздом" непомітно, а от коли доводиться палитись і вмовляти, явно за методичкою: "та не в тому ж річ, що це Росія, а в стосунках між членами сім'ї", - отут на них налітають і закльовують вже цілим базаром ("в тому річ, в тому!", "в Росії одні традиції, в нас інші!"): імунітет спрацьовує, колективний організм "гасить вірус"… Не стану розповідати, які саме сюжети, вочевидь буденні для росіян, виявляються для українців настільки триґерними, що "Антоніна", перефразовуючи знаний хештеґ, "починає чинити опір", - не в моїх планах підказувати тим, хто моніторить ці сайти "з тої сторони", як їм удосконалити роботу, - але факт, що такі сюжети є, і вони цілком собі сенсоносні: є "своя територія", свої "духовні шість соток", які проста українська мама-дружина-бабуся буде боронити від чужинців, що називається, з сокирою в руках.

Не для виживання, ні. Для самоповаги.

І ось це, як на мене, - єдина в усій цій історії добра новина: така, що дарує надію.