Україна опинилася між Харибдою автократії та Скіллою олігархії

Якою саме має бути українська держава – питання наразі відкрите

Контрнаступ старих "еліт" на Зеленського, про який публічно сповістив urbi et orbi Арсен Аваков, повертає Україну до трагічного вибору між автократією та олігархією. Чи радше актуалізує виклик пройти між Сціллою тиранії та Харибдою олігархії до справжньої демократії. В якій влада, за висловом Лінкольна, належить народу, її здійснює народ і в інтересах народу (славнозвісне "government of the people, by the people, for the people").

Досвід сусідніх Білорусі чи Туреччини свідчить, що амбітний та харизматичний лідер, який отримав сильний демократичний мандат, здатний сконцентрувати владу в своїх руках, зачистивши альтернативні центри впливу у своїй країні. І жодне членство в НАТО нездатне стати цьому на заваді. Згідно з останнім рейтингом свободи Freedom House, Білорусь, Росія та Туреччина – усі "невільні" (not free) країни. До речі, як членство в ЄС не заважає Угорщині (разом з Україною, Сербією, БіГ, Албанією, Чорногорією, Північною Македонією та Косово) вважатися лише "частково вільною".

За свавілля автократів завжди розраховується населення конкретної країни, яке увірувало, що черговий месія вирішить за них всі їхні проблеми

"Виборні автократи" – актуальна тема досліджень у сучасній літературі. В чудовій розвідці "Як помирають демократії?" американські дослідники Левіцкі та Зіблатт демонструють на багатьох прикладах, як виборні президенти та прем'єри стають "електоральними самодержцями". Особливо президенти. У довгостроковій перспективі розраховується за свавілля автократів завжди населення конкретної країни, яке увірувало, що черговий месія вирішить за них всі їхні проблеми...

З іншого боку, "семибоярщина" – правління групи олігархів – нічим не краще. Рідко коли люди з мільярдними статками переймаються загальним благом. Радше ці акули капіталізму думають, як вберегти свої активи від інших хижаків та прирости новими. Логіка олігархів настільки ж відрізняється від логіки республіканського уряду, як великий спорт від оздоровчої фізкультури. Врешті-решт одна з raison d'être сучасної держави – це контрбаланс капітанам бізнесу. Якщо останні концентрують та примножують капітали, безжально викидаючи за борт будь-який баласт, то сучасна держава покликана забезпечити відносно справедливий перерозподіл національного багатство та піклуватися про тих, хто є "баластом" для великого бізнесу. Одне слово, якщо для великого капіталу основним принципом є конкуренція, то для суспільства – солідарність.

Плюс в українській олігархії, яка сформувалась через доступ до влади та "велику приватизацію", мало що нагадує венеційську чи британську аристократію. Їхні родові замки не в Україні. Тому боюсь, олігархія в українському варіанті нагадуватиме не так часи "баронів-розбійників" в США, як "семибанкірщину" в Росії часів пізнього Єльцина...

Що ж робити в цій здавалося б безвихідній ситуації, коли приходиться обирати між злом і злом?

Жоден конституційний дизайн не забезпечить свободу та процвітання нації, в якій є населення, але бракує справжніх громадян

Ad fontes! На часі згадати, що жоден конституційний дизайн не забезпечить свободу та процвітання нації, в якій є населення, але бракує справжніх громадян! Без цих якісних цеглинок будь-яка державна будівля завалиться чи радше перетвориться на загін для скота. Як казав Біллінгс Льорнд Хенд, "свобода лежить в серцях чоловіків та жінок; коли вона помирає там, жодна конституція, жоден закон, жоден суд не здатні врятувати її...".

Саме тому конституційний процес важливіший за конституційний дизайн. Бо саме процес, довгий і важкий процес усвідомлення, про що ж власне конституція, та домовляння про її контури, про засадничі принципи суспільної угоди, перетворює мешканців на громадян, які свідомо перебирають на себе відповідальність за долю власної країни.

Конституційний процес важливіший за конституційний дизайн

І доки мешканці України не відчують себе суб'єктами суспільного договору, які розуміють про що він і готові боротися за його дотримання, усі розмови про парламентсько-президентську чи президентсько-парламентську республіку, про повноваження Верховного та Конституційного судів, про кількість палат і депутатів в парламенті та взаємини місцеве самоврядування завжди нагадуватимуть будівлі з піску, а українська держава – інкасаторську машину. Вся відмінність буде лише в іменах бенефіціарів та пропорціях розподілу наших грошей, перекачаних у їхні гаманці.

Так, конституція – це нудно і не чіпляє. Але це про правильну конструкцію держави та про межі її втручання в життя громадян. Конституціоналізм вивчає функціювання державного організму, як медицина вивчає діяльність людського тіла. Абсурдно чекати, що більшість людей розбиратимуться у складних реакціях, що відбуваються в організмі, та у взаємодії його різних органів. Але кожен добре відчуває, коли з організмом щось не так. Так само абсурдно сподіватись, що прості посполиті перейматимуться питаннями бікамералізму, судового рев'ю чи субсидіарності. Але вони добре відчувають, коли державний організм хворий, паралізований чи його роз'їдають корупційні метастази.

Між запитом посполитих на ефективну державу, яка б слугувала їхнім інтересам, а не працювала інкасаторською машиною в інтересах "виборного царя" та його почту та/або олігархів-феодалів, і конституцією як писаним суспільним договором має з'явитись громадянин. Який знайде бажання не тільки виживати та забезпечувати добробут своєї родини, а й відчує відповідальність перед власною державою. Задумається, навіщо вона потрібна, що ми від неї чекаємо і де має зупинятись її вплив на наше життя. Для чого ми платимо податки, як ми будемо захищати вітчизну, де краще працює приватна ініціатива, а де "спільна справа", де ми воліємо бачити роботу центрального уряду, а де – місцевої влади тощо...

Поки ми не усвідомимо, навіщо нам держава, годі сподіватись, що вона слугуватиме громадянам, а не залишатиметься інкасаторською машиною

Це здається утопією, коли народ пересварився через політичні уподобання, вакцинацію, тарифи, ставлення до мови і війни. Але цієї суспільної дискусії не уникнути, якщо ми мріємо збудувати на місці тоталітарної держави, яка регулювала і перерозподіляла все, справжню республіку – політею вільних і відповідальних громадян. Поки ми не усвідомимо, навіщо нам держава, годі сподіватись, що вона слугуватиме громадянам, а не залишатиметься інкасаторською машиною.

Завдання усіх відповідальних українських інтелектуалів та політиків – ініціювати та модерувати широку суспільну дискусію про те, що нас об'єднує, про належний суспільний устрій, про наші очікування від української держави. Така дискусія в Україні давно на часі. Професор Брюс Акерман називає це "конституційною політикою", яка на відміну від "звичайної політики" мобілізує широкі маси і створює конституційну рамку для нормального політичного процесу. Коли професійні політики рухаються вперед у заданій системі координат, відхиляючись на 10% праворуч чи ліворуч, обмежені відбійниками конституційної рамки.

Завдання усіх відповідальних українських інтелектуалів та політиків – ініціювати та модерувати широку суспільну дискусію про те, що нас об'єднує, про належний суспільний устрій, про наші очікування від української держави

Така справді республіканська візія, такий справді громадянський порядок денний наразі невигідний нікому: ані олігархам, ані електоральному самодержцю. Бо і він, і вони воліють замість республіки бачити в Україні інкасаторську машину, яка перерозподіляє національні багатства (і наші скромні заощадження) на їхню користь. Уся сварка між ними – лише про частки бенефіціарів цього перерозподілу, а не про сам принцип її (держави) функціонування. Хто б не виграв у цій суперечці, держава не запрацює в інтересах власних громадян.

Не запрацює, бо громадяни наразі не готові усвідомити, сформулювати та боронити свій запит, своє технічне завдання на українську державу. Власне українська державність для нас аксіома та імператив. За який ми готові вбивати й умирати. Але якою саме має бути українська держава – питання наразі відкрите. І допоки ми не усвідомимо його, не продискутуємо і не дамо на нього переконливу для абсолютної більшості українців відповідь, ми так і залишатимемося човном, який сів на мілину між Харибдою автократії та Скіллою олігархії.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі