Українці мають усвідомити, що саме вони утримують державу

Треба провести реформи масової свідомості

Становлення Української держави триває у нас на очах. Вона ще не відбулася. На початку незалежності ми отримали національну версію УРСР і довго в ній жили. Дерибанили совєтську промисловість, з'ясовували стосунки між собою, намагалися втілювати багатовекторну політику, яку сформулював Леонід Кучма. Щоб і з Росією, і з Європою. Приблизно так, як донедавна маневрував Лукашенко. Тобто цим пожалівся на тих – отримав якісь вигідні кредити. А потім навпаки.

Революція гідності та війна за незалежність, що послідувала за нею, дали нам шанс на перерізання тієї пуповини і становлення власної країни. Процес державотворення запустився.

Розчаровує, що ми не отримали швидких результатів. Але амплітуда коливань маятника меншає. Пригадайте гойдання від Ющенка до Януковича – кого люди обирали провідником для нації.

У нас молода демократія. На щастя, мали безліч президентів. Щоразу відбувається легітимна передача влади. Це круто. Але замало ще циклів для того, щоб виробити звичку в українців відчувати себе громадянами, а не населенням і електоратом.

Мета України як держави не сформульована. Маємо кілька паралельних Україн. Україна тих, Україна цих. Пункти призначення у них різні. Консенсусу немає. Може, це й непогано. Адже ми бачимо, що відбувається у сильно питущого сусіда, де є загальна згода, що найкраще майбутнє – це минуле. Там дуже конкретно - православ'я, самодержав'я, народність.

Мета України як держави не сформульована. Маємо кілька паралельних Україн. Україна тих, Україна цих. Пункти призначення у них різні. Консенсусу немає. Може, це й непогано

Є прислів'я "де два українці – там три гетьмани". Це народне формулювання характеру, що склався в умовах бездержавності. З одного боку, це те, що не дає нам побудувати Українську державу, якою вона має бути. З іншого – важливий і дієвий запобіжник проти авторитаризму. У нас є негідники, як той же Медведчук. Але саме завдяки оцим процесам він не стає великою і грізною постаттю.

Головні зміни відбуваються у свідомості. Закони не спрямовують суспільство, а кодифікують вже напрацьовані домовленості, поняття, усвідомлення й цінності.

Якщо хтось намагається залізною рукою направити суспільство, приймаючи закони чи положення, – це не працює. Як не спрацювала історія з карантином. Нація сказала – "ні, мені начхати". Звідси й манера носіння масок – "пісюн понад труселями", як писали у фейсбуках. Політики першого штибу проводять наради без масок. Можна скільки завгодно призначати штрафи, але воно не працює. Бо немає консенсусу, відчуття, що це важливо.

Реформи потрібні. Але для того, щоб вони були успішними, треба провести реформи масової свідомості.

Під час бездержавності вкрасти у держави щось і принести додому – було благо. Бо ти брав те, що не належить нікому і використовується неефективно. І воно нібито нічиє. Це те, що називається victimless crime, бо жертви немає. А ти здобув щось для сім'ї.

Але це було нормально в час бездержавності, панування совєтів. "Все вокруг колхозное, все вокруг мое". Ми в цьому виросли як суспільство і не усвідомлюємо, що насправді держава наша. І коли хтось краде з бюджету, то це не у когось там, а у нас, з наших податків. Бо інших грошей у держави немає окрім того, чим скидуємося на общак.

Хтось вкрав 17 мільйонів гривень з міського бюджету. Всі так: "Окей. Це ж не в тебе, не в мене. Я не відчуваю, що він це вкрав".

Важливо запровадити систему, яка б дозволила людям усвідомити, що саме вони утримують державу.

В Україні податки платить роботодавець. Нам його не жаль. Він же начальник, бізнесмен, багатій – хай платить. А в Європі чи Америці тобі видають на руки всю суму. А потім вже з кишені частину виймаєш і віддаєш у податкову. Ці гроші були твоїми, нагріті теплом твого тіла – тобі страшенно жаль з ними прощатися. Тому коли бачиш, що на дорозі яма чи поліція ганебно поводиться, то в абсолютно праведному гніві кажеш: "Альо, я вам гроші плачу". Усвідомлюєш: той, хто стирив з бюджету – привласнив те, що ти віддав державі. Але так не можна поводитися з твоїм майном.

Україна рухається в майбутнє. Іншого вектору немає. Шляху назад у минуле, який придумала Росія, не існує.

Ми були частиною великої європейської цивілізації, з якої нас на тривалий час вибили. Тепер повертаємося додому, в сім'ю. Сподіваюся, як у притчі про блудного сина, вони заріжуть теля і запросять нас до обіду. Але повернення цінне й саме по собі.

Ми були частиною великої європейської цивілізації, з якої нас на тривалий час вибили. Тепер повертаємося додому, в сім'ю

Україна йде в майбутнє, але так, як кажуть географи – меандрує. Як річка, що з гори стікає рівно і стрімко, а потім виходить у долину й починає меандрувати – вже не так швидко й лінійно.

Наш непрямий шлях сповнений розчарувань, які відбуваються час від часу. Коли суспільство повірило, що Ющенко всіх врятує. Потім під час Революції гідності мали надію, що "заграница нам поможет". Це було розчарування в чарівній історії про Європу. Тепер бачимо його у 73 відсотків, які вирішили сказати "ні" політичній системі, що склалася.

Розчарування – це дорослішання. Коли зростаєш, розумієш, що Святий Микола – це батько чи його приятель, перевдягнутий у спеціальний костюм. Але все одно чекаєш подарунків. Важливо, щоб не уходила віра в майбутнє і надія на диво. Маємо сподіватися, що воно відбудеться.

Олексій Ковжун, для Gazeta.ua

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі