Ми вистояли, бо щоразу виявлялися кращими, ніж Імперія Зла нас уявляла

Виграти битву - ще не значить виграти війну. Але це вже залежить від нас - від того, наскільки ми виявимося гідними своїх мертвих

П'ять років тому ми виграли свою першу битву в Другій російсько-українській війні. Перша була 100 років тому, якщо хто забув, і закінчилася спершу маріонетковим утворенням із столицею в Харкові, а остаточно – Голодомором.

А Друга почалася тієї зими. Тільки ми тоді про це ще не знали. (А хто знав, воліли мовчати – і мовчать досі).

Як зараз чую голос одного західного – промосковського! - журналіста, що дзвонив мені назавтра після розстрілів, 21 лютого 2014 буцім "домовитися про інтерв'ю", - і його гидотне "інсайдерське" питаннячко, від якого я вмить, як од повернутого вимикача, побачила події минулих трьох діб очима ворога, очима їхнього "клюєвсько-патрушевського" штабу: "Чому ж ви не розбігаєтеся?!", - розстріли мали зчинити на Майдані паніку, вкинути центр Києва в хаос, де вже нікому ніколи не розібрати - хто там що палив і хто в кого стріляв...

А ми просто не помітили тоді їхніх планів, як не помітили б планів холерного вібріона чи кишкової палички. Ми були зайняті - ми оплакували наших загиблих. Приголомшена столиця надовго впала в скорботну тишу: в жалобу.

Ми не помітили (не всі, й не відразу), що з Києва потім на 2 тижні зникла була вся міліція - вся державна охорона порядку. Але нам, накритим, як хмарою, трагедією Небесної Сотні, навіть ДАІшники тоді не були потрібні - так чемно й уважно до ближнього ми тоді їздили по напівспустілому місту. І весь цей час, усі 2 тижні, московські ЗМІ на весь світ кричали, що в Києві "погроми" - вперше поселивши в західних кореспондентів, яких у Києві, на щастя, не бракувало, сумнів в адекватності росмедій. І ще один їхній розрахунок не справдивсь - що "бидло" ("крєпостниє", по-їхньому) відразу ж юрбами рвоне у Межигір'я, яке стояло відкрите навстіж, без жодної охорони - -рві-жґі-воруй, а ЗМІ (вже свої - "укрАінскіє") - створять із того належну шумову завісу для прикриття зовсім інших операцій. "Пані Оксано, ви були в Межигір'ї?" - подзвонили мені вже "наші" в понеділок уранці. - "Вас цікавить Межигір'я? - визвірилась я. - Ви що, не чули, що діється в Криму?"

Ну і т. д. Багато разів за ці роки я запитувала себе - яким чудом ми тоді, весною 2014-го, втримались і вистояли. Як країна, як нація, здатна чинити загарбнику організований опір. І відповідь мені бачиться тільки одна: у вирішальні моменти - починаючи від Майдану й жертви Небесної Сотні - ми щоразу виявлялися кращими, ніж Імперія Зла нас уявляла, коли планувала проти нас чергову "операцію". І тому Кремль раз у раз, уже приготувавшись, було, завалити Україну "останнім ударом", поціляв "у молоко": всі їхні сценарії писано з розрахунку, що Україну населяє "бидло" - темні, захланні й заздрісні "крєпостниє". Тільки за цієї умови російські сценарії виявляються ефективними (і так було завжди і всюди!).

5 років тому Україна виграла свою першу битву, яка визначила дальший перебіг війни, - тому, що Небесна Сотня виставила перед нацією ту моральну планку, якої за 5 років не змогла збити вся інформмашина масового ширення "холерних вібріонів і кишкових паличок". Зрозуміло, виграти битву - ще не значить виграти війну. Але це вже залежить від нас - від того, наскільки ми виявимося гідними своїх мертвих. "Революція Гідності" має саме цей смисл.

Низький уклін вам, хлопці, - наші перші хоробрі, що відкрили Новий Український Мартиролог. Моліться за нас - нам дуже потрібна зараз ваша підтримка.

Оригінал