Народження халіфату в Росії

Кожна країна і кожне суспільство мають той політичний іслам, на який заслуговують

Неділя, 3 вересня може увійти в історію як день народження політичного ісламу в Росії. Якщо так, це буде новий поворот, і життя країни сильно зміниться.

Мусульманська демонстрація біля посольства М'янми в Москві була не надто численною, але викликала широкий резонанс в медійному просторі і суспільстві. Можливо, створений важливий прецедент, і відтепер подібні маніфестації, що організовуються через соціальні мережі, стануть повсякденним явищем, змінивши зміст російської політики радикально, пише Андрій Остальский для "Радіо Свобода".

З акціями мусульманської солідарності, особливо якщо вони будуть справді масові, владі непросто буде впоратися. Навіть цю, першу, зовсім скромну за масштабами демонстрацію поліція розігнати не наважилася. Причому важко припустити, що предметом протесту завжди будуть відносно нешкідливі з точки зору Кремля проблеми, на кшталт положення мусульман у далекій і не такій вже важливій для Москви М'янмі. Увійшовши у смак, усвідомивши свою силу, мусульмани неминуче будуть стурбовані і гострішими і важливішими для них питаннями. В тому числі щодо зовнішньої російської політики (що відбувається в Сирії, наприклад) і внутрішніми проблемами, взаємовідносинами мусульманських громад зі світською владою.

Але що таке політичний іслам? Термін неточний, розпливчастий і тому може ввести в оману. Мусульманські богослови його не визнають.

Іслам відрізняється від інших світових релігій споконвічною політизованістю, питання про владу завжди було центральним. Христос був дисидентом, Мойсей вів євреїв з єгипетського рабства, Будда тим більше не мав ніякого стосунку до настільки низьких матерій як механізми державного управління. Не те що пророк Мухаммед: він спочатку був і вождем, і воєначальником і, зрештою, засновником ісламської держави. Саме слово "халіфат" означало владу продовжувачів його справи і спадкоємців.

У такому випадку будь-який іслам може вважатися політичним, іншого не буває.

Але це і так, і не так. Часи, коли халіфи з'єднували в одній особі вищу світську і духовну владу, давно минули. Османська імперія була останнім державним утворенням, що на таку роль всерйоз претендувало. З тих пір мусульманські країни віддали "кесарю - кесареве": на чолі держав - монархи чи президенти, а муфтіям дісталася сфера духовна. Правда, важливим елементом залишився шаріат: у більшості ісламських країн він був і є основою правової системи. Однак буквальне дотримання середньовічного його прочитання стало рідкістю, особливо в галузі кримінального права - мало де, крім Саудівської Аравії, відрубують руки злодіям, закидають камінням невірних дружин, б'ють батогом до напівсмерті інакомислячих.

В кінці 1920-х років в Єгипті почався рух "братів-мусульман", які поставили завдання розвернути історію назад, відновити халіфат. Прагнучи до цієї мети, "брати" стали перетворюватися в політичну партію, і ось з цього моменту багато хто веде відлік появи політичного ісламу в сучасному розумінні. Його прихильників стали називати "ісламістами". Цей термін тех не визнається мусульманами термін, однак дає уявлення про те, що для цих людей все і вся визначається релігією, яка є не тільки віра в Аллаха, а й цілісна, всеосяжна система суспільної моралі, права і держуправління.

Проте спочатку "брати" проповідували поступовість і мирний рух до мети, потім, вже після другої світової війни, в 1950-і і 1960-і роки провідним теоретиком ісламізму стає пристрасний антисеміт і ненависник Заходу Саїд Кутб. Він обґрунтував необхідність агресивного джихаду - не як загального прагнення мусульман до морального, і не тільки, вдосконалення, а цілком конкретної, обов'язкової для кожного правовірного боротьби не на життя, а на смерть проти західного "сатанізму", з яким, вчив він, не може бути ніяких компромісів.

Кутб був страчений в 1966 році урядом Насера. Але великими шанувальниками його ідей були і Усама бін Ладен, і нинішній лідер Аль-Каїди Айман аз-Завахірі. Від вчення Кутба простягається ниточка і до ідеології так званого "Ісламського держави".

Радикальні ісламісти сьогодні виступають за тотальне панування шаріату, вигнання або підкорення невірних, що населяють "дар-уль-іслам" - землі, віддані Аллахом мусульманам. На цих територіях християнам і юдеям повинен бути наданий статус "зіммі", людей, які не мають повних прав, але життя і майно яких знаходяться під захистом ісламських правителів, за умови, що вони будуть платити спеціальний податок.

Деякі авторитетні сунітські богослови вважають, що майже вся російська територія повинна вважатися частиною "дар-уль-іслам", "тому, що в 1313 року хан Узбек проголосив Шаріат на території Золотої Орди, а це більша частина території сучасної Росії".

Ісламісти різні: далеко не всі хочуть відновлення в повній мірі середньовічного халіфату в його буквальній інтерпретації і суворих звичаїв далеких віків. Утім, "ІД" йде навіть далі, перевершуючи, мабуть, середньовічних халіфів у своїй безоглядній, на межі садизму, жорстокості. На протилежному полюсі - туніська партія Ан-Нахда ("Відродження"), яка, прийшовши до влади в результаті бездоганно демократичних виборів, не поспішала потім силою нав'язувати суспільству пуританську мораль і шаріатські суди, співпрацювала зі світськими партіями, а програвши наступні вибори мирно поступилася владою переможцям. Лідер Ан-Нахди Рашид Аль-Ганнуші стверджує, що вона еволюціонувала в ісламську демократичну партію, на зразок західноєвропейських християнських демократів.

Але чи є така еволюція чимось природним для політичного ісламу? Залежить від конкретних умов. Чимось середнім між туніською Ан-Нахда і кошмарним "ІД" можна вважати сучасних єгипетських "братів-мусульман", серед яких виявилися різні фракції - ліберальна, жорстко-консервативна і центристська. Лідер руху Мухаммед аль-Мурсі був обраний президентом країни і сформував ісламістський уряд. Спочатку начебто тяжів до ліберального крила, обіцяв бути президентом всіх єгиптян, захищати християн, пропонував майже туніську модель політичного ісламу. Але логіка боротьби з противниками штовхнула його до нехтування норм конституції і придушення свободи слова. В результаті єгипетська інтелігенція і середній міський клас від нього відвернулися і аплодували військовим, що влаштували переворот і встановили жорстку диктатуру. Чи сталося все це тому, що всі ісламісти за своєю природою - вороги демократії і ліберальних цінностей? Або ж тому, що таким був стан єгипетського суспільства? Журнал "Економіст" цитує аналітиків, які схиляються до другої точки зору.

Вони вважають, що в Єгипті, як і в Туреччині, ісламістські уряди жили в постійній напрузі, боячись саботажу, а то і прямої спроби перевороту з боку армії, силовиків і судового апарату. І в результаті самі скотилися до наслідування авторитарного стилю правління, проти якого стільки років боролися. Свого роду мімікрія під традиційний фон.

"Ісламістські партії мають тенденцію пристосовуватися до свого політичного середовища", вважає відомий фахівець по Близькому Сходу, професор Університету Джорджа Вашингтона Марк Лінч.

У Кувейті, Йорданії, Марокко, Індонезії ісламістські партії стали частиною істеблішменту, працюють в урядових коаліціях. Але як справи в західних країнах, там, де мусульмани є меншістю? У Британії їх відносно багато - майже 5% населення. Ісламісти вони? Відповідно до одного з найбільш авторитетних опитувань, не всі, але багато: приблизно 40 відсотків виступають за встановлення шаріату на британській землі. Але це все ж менше половини. Причому тільки 5% опитаних схвалюють такі крайнощі, як забивання камінням на смерть за адюльтер, тоді як 79% - подібну практику однозначно засуджують. А це теж норма шаріату. І головне: абсолютна більшість (96%!) категорично відкидають терор як засіб досягнення політичних цілей. Так що ісламісти ісламістам - різниця. І їх світогляд явно перебуває під прямим впливом цінностей навколишнього суспільства, навіть якщо вони не готові їх повністю прийняти.

У Росії традиції політичного ісламу закладені вже в кінці XIX-початку ХХ століття. Рух ісламського оновлення ("джадідісти") дуже багато зробив для освіти нового покоління мусульман. Вони отримали грамотність і основи елементарних наукових, а не тільки релігійних знань. Їх політичний світогляд відображав складність російського суспільства того часу, боротьбу ідеологій і різних ціннісних систем. Ядро руху становили представники татарської інтелігенції, які здобули освіту в Європі, але приєдналися до нього башкирські, азербайджанські і казахські інтелігенти. Після прийняття маніфесту 1905 року рух вилився в створення всеросійської організації "Союз мусульман", що перетворилася потім в політичну партію. У своїй програмі вона виступала за рівноправність всіх громадян Росії, незалежно від мови, релігії, національності, раси і статі, за свободу віросповідання і слова, за демократичний устрій суспільства. Це була цілком ліберальна партія, в дусі туніської Ан-Нахди, і недарма вона уклала угоду про співпрацю з конституційними демократами, в яких ці освічені ісламісти бачили своїх найближчих політичних союзників.

Напевно, не варто навіть говорити про те, що зробили більшовики з цими представниками політичного ісламу після жовтневої революції.

Сьогодні неможливо собі навіть уявити чогось подібного в Росії - ісламські партії приймають риси країн і суспільств, в яких існують.

Сьогоднішні ісламісти згадують попередників із презирством - за "загравання з європейськими цінностями". І, що цікаво, ті ж богослови, що оголошують всю російську територію ісламської землею, іноді готові прихильно поставитися до правління Володимира Путіна і навіть закликають його демонтувати "бутафорську демократію" і перейти до "прямого одноосібного правління". В разі чого "ісламська громада зможе укласти прямий договір з одноосібним правителем або навіть стати його опорою". Тобто заради боротьби зі спільним ворогом - ненависними ліберальними цінностями - вони готові підтримати нинішню кремлівську владу. Ну а потім відбудеться природне "перенесення геополітичного центру Росії в Сибір". І в цьому випадку "татарські ісламські землі виявляться в самому серці Росії, навколо її нової столиці".

Не впевнений, наскільки таке світовідчуття поширене серед російських ісламістів - нинішніх і прийдешніх. Ми поки недостатньо про них знаємо. Але без сумніву, кожна країна і кожне суспільство мають той політичний іслам, якого вони заслуговують.

Copyright © 2017 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода