"Нашого цвіту — по всьому світу…"

Споконвіку Україна-Русь була відома як інтелектуальне й духовне джерело Європи й світу. Постійно обживаючи широкі простори своєї землі, наші предки своїм інтелектом, працею, культурою опановували також і далекі терени.

Чужоземці не раз дивувалися, де бралася сила в цього бездержавного народу, яку він проявляє в найрізноманітніших галузях людської діяльності. "О, який це благословенний народ! І яка це благословення країна!", — з щирим подивом сповіщав світові диякон Павло Алепський, який в середині XVII століття відвідав нашу землю.

Через тернисту історичну долю нашої Батьківщини, віками позбавленої власної державності, імена багатьох видатних її синів і дочок замовчувалися або не асоціювалися з українською нацією. Світ знав про великого письменника Миколу Гоголя, видатних учених Степана Тимошенка, Ігоря Сікорського, Георгія Кістяківського, Сергія Корольова, Михайла Янгеля, Миколу Духова, але не знав, що вони — українці.

Нині українська національна культура постійно пропагується далеко за географічними межами нашої держави. Першорядна роль у цьому процесі належить безпосереднім носіям українства за кордоном — членам української діаспори, які, мешкаючи на чужині, зберігають свою ідентичність.

Кількість осіб українського походження, котрі проживають за межами України, за приблизними підрахунками, становить від 16 до 20 млн. Якщо усереднити всі наведені цифри, то за кордоном мешкає третина нашої нації. Разом з вірменами, ірландцями, євреями, росіянами, українців можна віднести до народів, що мають найбільші діаспори на планеті.

Закордонні українці розселені майже у ста країнах світу. Порівняно з іншими світовими діаспорами, українські громади мають найбільшу кількість різних громадських об'єднань (за приблизними підрахунками біля 3 тис. більш як у 60 державах). Найбільше їх у Канаді — майже тисяча осередків: політичних, культурно-освітніх, професійних (об'єднання лікарів, учителів, інженерів, адвокатів), жіночих, молодіжних тощо.

Авторитетною міжнародною українською організацією є Світовий Конгрес Українців (СКУ), який об'єднує близько 300 громадських організацій закордонних українців з понад 30 країн світу.

Міжнародними об'єднаннями є також Європейський конгрес українців (представляє інтереси українських громад у 23 країнах, здебільшого в Центральній та Східній Європі), Світова федерація українських жіночих організацій, а також Світова федерація українських лемківських об'єднань.

Протягом останніх 150 років мільйони українців з різних причин полишали свої домівки.

Процес утвердження капіталістичних відносин в Україні супроводжувався малоземеллям та повним обезземеленням селянства. Селяни, втративши основне джерело існування, прагнули повернення до традиційного способу життя. Отже метою українських селян стають пошуки вільних земель.

Продовжився розпочатий ще з кінця XVIII – початку XIX ст. переселенський рух українців у Поволжя та на Північний Кавказ. У другій половині XIX ст. кількість українського населення досягла майже 400 тис. осіб у Нижньому Поволжі та 1,3 млн на Кавказі. Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії. Українські поселенці приносили свій господарський досвід на місця нових поселень, запроваджували у землеробську практику досі не знані тут культури: гречку, кукурудзу, цукровий буряк, помідори, полуниці тощо.

Емігрували українці також у малозаселені на той час регіони Сибіру. Наприкінці XIX ст. їх там налічувалося біля 225 тис. осіб. Українці зробили значний внесок в освоєння далекосхідних обширів та інших окраїнних земель Російської імперії: у незвичних кліматичних умовах тяжкою працею осушували болота, викорчовували ліси, освоювали цілинні землі.

Новий поштовх переселенському руху українців на Схід дали столипінські аграрні реформи 1906–1916 рр.

Загалом, східна діаспора формувалася під впливом не лише економічними факторів. Значною мірою переселення українців на схід здійснювалося Російською імперією, а пізніше — Радянським Союзом, із політичних міркувань. У даному випадку українці не були емігрантами в традиційному розумінні цього слова, адже багато з них були переселені примусово (як, приміром, у часи колективізації). Використовуючи притаманну нашим землякам працелюбність, центральна влада вирішувала декілька завдань: виселення представників волелюбного етносу із споконвічних територій, асиміляція місцевого етносу та освоєння нових необжитих земель (Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Киргизстан).

Переселенці із Галичини та Закарпаття формували західний вектор української еміграції (США, Канада, Бразилія). Уряди цих країн у 70–90-х рр. XIX ст. заохочували масове переселення заробітчан із-за кордону. У 1877 р. перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до США, поповнила лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські селяни прагнули одержати для сільськогосподарського обробітку земельну ділянку — гомстед (наділ, який надавався з державних земельних фондів на пільгових умовах у США та Канаді тим, хто бажав вести фермерське господарство).

Наприкінці XIX ст. дещо меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. Переважну більшість становили галицькі та буковинські українці. Вони селилися на безлюдних просторах Західної Канади.

У новозбудованих селищах українські іммігранти зберігали національні традиції — і в особливостях будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві (меблі, посуд, одяг). Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні та релігійні свята, не забували народних пісень, привезених з Батьківщини, створювали й нові.

Загалом можна виділити три хвилі еміграції. Перша — до 1914 р., друга — період між двома світовими війнами, третя — після 1945 р. Подана на карті інформація стосовно частки українців серед населення країн планети свідчить, що в багатьох державах українці становлять не таку вже й малу частину населення. Загальновідомо, що українські діаспори є досить впливовими суб'єктами політичного життя таких потужних країн, як США, Канада, Бразилія, а багато з наших співвітчизників займають високі посади в державних установах, бізнесових структурах, громадських організаціях.

У низці держав Східної і, частково, Центральної Європи, а також у країнах Балтії, політико-правовий статус української громади закріплено законодавчо — вона визнається національною меншиною. Це забезпечує державну підтримку зусиль місцевих українських громад щодо збереження своєї національної самобутності, здобуття освіти й інформації рідною мовою тощо. У країнах, де українська громада не має статусу національної меншини, забезпечення її національно-культурних потреб є справою бажання та організаційних зусиль етнічних українців, які проживають у цих країнах.

Питання задоволення національно-культурних потреб українців за кордоном є предметом двосторонніх міждержавних переговорів на всіх рівнях. З року в рік збільшується число міжнародних угод, які передбачають реалізацію культурно-освітніх та інших запитів української діаспори. Створюються змішані міжурядові комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

І донині Україна інвестує свій живий капітал у розвиток практично всіх передових країн світу й назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал.

Точної цифри, скільки ж українців стали заробітчанами або назавжди покинули Україну від 1988 р. (саме під час горбачовської перебудови розпочався масовий виїзд українців за кордон), ніхто точно не знає. Називають від 5 до 7 млн. Це становить понад 10% від загальної кількості мігрантів у світі (близько 70 млн осіб). Не підлягає сумніву, що їх найбільше у Росії — понад 40% усіх заробітчан. Відіграють певну роль фактори територіальної близькості, знання російської мови. Якщо говорити про заробітчан з Галичини, то найбільше їх вабить Польща, Чехія, Словаччина, Італія, Іспанія, Португалія, хоча і Росія їх не лякає.

Працюючи на економіку розвинених країн, трудові мігранти водночас підживлюють і українську економіку, переказуючи своїм рідним до 10 млрд євро на рік. Це перевищує обсяг всіх прямих іноземних інвестиції в економіку України. За дослідженнями Інституту демографічних та соціальних досліджень НАН України, заробітки наших громадян за кордоном у середньому у три рази вищі, аніж були у них вдома. Видається, що це занижений показник.

Болючою проблемою залишається соціальна незахищеність наших заробітчан. Лише з кількома країнами Європи укладені відповідні угоди. Оскільки 21 березня 2014 р. було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Європейським Союзом і Україною, а 27 червня 2014 р. — економічну частину, то тепер має бути прийнята окрема ухвала про врегулювання всіх аспектів правового і соціального захисту наших трудових мігрантів. Як наприклад у Філіппінах, де кожен місцевий заробітчанин, заплативши щороку 25 доларів, має повний пакет соціальних гарантій.

Чи повертаються українські мігранти на Батьківщину? Дехто повертається. У наших заробітчан добра репутація насамперед в Італії, Іспанії, Португалії, Греції, де переважна більшість чоловіків працюють на будівництві, а жінки — домогосподарками.

Останнім часом трудова міграція стала більш "рухливою". Заробітчани з Португалії їдуть, скажімо, до Італії, з Італії — до Німеччини, Англії, Франції, а хтось ще далі — у Канаду чи США. Розвинуті країни нині не можуть обійтися без мігрантів з огляду на демографічну кризу, пов'язану низькою народжуваністю. Наші заробітчани і надалі матимуть там переваги перед трудовими мігрантами з Азії, Африки чи Латинської Америки.

Проте якими б привабливими не здавалися заробітки за кордоном нині нарешті прийшов час усім нам потужно працювати саме для України. Тільки тоді повною мірою справдяться слова німецького філософа й письменника Й. Гердера про те, що "Україна стане колись новою Грецією; прекрасне осоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться...".

Роман Кухаренко