Бити чи не бити
Мене батьки виховували, як уміли. Як було прийнято в радянському союзі – за погану поведінку били ременем, ставили в кут, кричали над головою. Ніхто у мене ніколи не просив вибачення, батьки завжди були праві, а їхні накази – беззаперечні. Свою дитину я виховую по-іншому. Так, як вичитала в книжках. Щось підказує, що мої методи правильніші. Принаймні, гуманніші – це точно. За 4 роки мій син дістав по задниці двічі. Била рукою і, як мені здається, дуже легенько. Потім дала дитині кілька хвилин, аби поплакав і почала його обнімати. Ми просили один в одного вибачення. Зізнаюся, після цього ще кілька днів не могла заспокоїтись: "Як так зірватися? Яке ти мала право?" - гризла себе. В кут дитину я ставила один раз. І то цей кут був дуже симовлічним, за метр до справжнього. Отак мало непосеред кімнати син стояв кілька хвилин. Після цього мої комплекси вини теж дали про себе чути. Я знову картала себе, що зірвалася. В такі моменти розумію наскільки глибоко вкорінилися методи виховання нашого покоління. І покоління наших батьків, і бабусів-дідусів. Але я досі не розумію ким і для чого вони були створенні. Про "кут" дізналася сьогодні зранку з телевізора. Виявляється, таке покарання сягає багато-багато десятків років в глибину. Предки ставили в кут дітей, бо там наче сповільнюється енергія. Тому дитина у такому місці мала б заспокоїтися. А я б назвала це місце застою. Воно не заспокоє, воно гальмує. Гальмує все – розвиток, відчуття власної гідності, самоповагу. Натомість розвиває страх перед світом, ненависть, злобу. Якби залізти в мозки дитини у той момент, коли її шмагають чи ставлять на гречку, там було б не каяття. І навіть не відчуття болю. Дитина думає лише про образу та ненависть до того, хто її кривдить. Я люблю своїх батьків. І все їм давно простила. Зрештою, порівняно з іншими батьками, вони мене не били, а так собі – лоскотали. Але в ті моменти, коли ременик ляскав по голій задниці, я мріяла відімстити. Думала, що колись виросту, візьму найтовстішу палку на світі і так дам! Тепер згадуючи це, лише посміхаюся. Можливо, в той час, в тих умовах, це було правильно. Не знаю, батьки були мудріші, їм і судити. Але свою дитину так виховувати я не хочу. Краще спущусь на коліна, щоб бути нарівні очей дитини і все тихо поясню, попрошу. Свято вірю, що мої методи і усіх сучасних матусь, які вчаться з книжок, значно дієвіші. І наші діти будуть трохи добріші, упевненіші в собі, зможуть формулювати свої бажання, знатимуть свою мету і як до неї дійти. До речі, сьогодні День вихователя. Сподіваюсь вихователька садочку, якій я віддаю свою дитину на весь день, розумна кобіта. І їй вистачає клепків, щоб оцінити всю систему збоку.
