Солдатська правда про Іловайськ

- Яку вам правду? Генеральську, політичну чи солдатську? – з викликом запитує мене боєць батальйону "Донбас" Сергій (позивний "Полтава"), який нині перебуває на лікуванні внаслідок численних поранень.
- Власну, - відповідаю.
- Але вона дуже жорстока. Не для людей зі слабкими нервами. Хочете почути? Ну, то слухайте…

Коридор смерті

Він поправив руку в черезплічнику, скривився від болю, запалив цигарку, глибоко затягнувся. Обличчя бліде, змарніле, на скронях – раннє срібло, в очах якийсь неспокій, рухи трохи нервові. Колишній підприємець із Миргорода, 36 років. Гарна мова і глибокі думки видавали в ньому добре освічену людину тонкої і вразливої натури. Одне слово, інтелігент. Був із перших днів на Майдані. Коли хунта Януковича впала, дивувався, чому радіють люди, адже до перемоги ще так далеко. Не за чиюсь владу стояв, а за зміну системи. Але часу на дискусії не залишилось — почалася війна. Пішов добровольцем…

- Незрозуміло взагалі, для чого нас завели в Іловайськ, - обурюється. – Вже наступного дня переконалися, що тут ми нічого не можемо вдіяти з переважаючими силами противника і треба відступати, але відповідного наказу не одержали, натомість нам наказали тримати кругову оборону. А коли нас оточили і всі можливості для організованого відходу були втрачені, сказали: "Тепер треба відступати". Нібито хтось нагорі домовився про "зелений" коридор. Але коли під'їхали до Красносільського, зрозуміли, що ніякого коридору не буде, бо вже тоді почались обстріли. Але нас усе одно вишикували в колону і скомандували: "Вперед!". Будь-який командир зі здоровим глуздом у таких умовах наказав би вийти з машин і рухатись у заданому напрямку своїм ходом, в такому разі могли б реагувати на обстріли, не було б стільки жертв, як тоді, коли люди сидять в автобусах і їх розстрілюють, як у тирі.

- Я їхав у машині з боєкомплектом, - продовжує Сергій. - В неї влучив танковий снаряд, мене викинуло вибуховою хвилею, отямився в бур'янах на полі серед трупів. Підвів голову: на мене мчить, не розбираючи дороги, наш БТР, але я дивом опинився між його гусеницями, щоправда, трохи придушило днищем. Вколов собі знеболювальне, але все одно знепритомнів. Коли отямився, поповз у напрямку села. Добрався до якоїсь хати і впав на порозі. Вибігла бабуся, стала наді мною голосити: "Чим же я тобі, сину, допоможу?" Приїхав її син, каже: "Якщо я навіть знайду машину і відвезу в лікарню, там тебе все одно денеерівці пристрелять, залишайся у нас. Якщо виживеш, то скажемо, що наш родич". Потім я знову відключився.

Коли розплющив очі, побачив перед собою двох російських солдатів, вони обшукали мене. А тоді один каже: "Давай його пристрелимо, бо облом із ним тягатися". І вже хотіли виконати цей присуд. Я заплющив очі, приготувався, байдуже було, бо відчував смертельну втому. Тоді бабуся впала перед ними на коліна: "Що ви робите? Він же беззбройний! Не беріть гріха на душу!". Один із них плюнув: "Облиш, і так здохне". Пішли з двору.

Наступного дня прийшли наші полонені, поклали мене на ноші, віднесли до решти поранених. Потім нас дві доби везли в кузові КамАза, всі падали один на одного, стогнали. Мабуть, хотіли в такий спосіб доконати. Вночі викинули в полі, я був майже голий, бо коли наш медик мене перебинтовував, весь одяг розрізав. Вночі було холодно, вдень жарко, рани пекли вогнем, але знеболювального не давали. Біля мене помирав боєць, і ніхто йому не допоміг. Але найбільше всього мене вразило те, що молоді російські солдати, яким не більше 20 років, час від часу приходили і проводили з нами політінформації: "Ви, що, хохли, забули Леніна і Сталіна? Це наша земля, вона була і буде нашою, на кого ви голову підняли? Ви – ніхто!" Що в головах цих людей, які шанують Леніна і Сталіна? Що коїться в цій путінській Росії?

Через дві доби приїхали представники Червоного Хреста і нас забрали. Цілих передали денеерівцям, вони й досі в полоні, але ніхто і пальцем не ворухнув, аби їх визволити, викупити, врешті-решт. Це ж звичайні люди, не чини якісь, котрі володіють цінною інформацією. Чому така байдужість до доль людей?

- Питаєте, як почуваюсь? Отут болить, - кладе руку на серце, – мучить прикре почуття зради і незавершеності початого. Як можна було за день покласти більше тисячі людей? Хто за це відповість? Вони (показує нагору) вже забули про Іловайськ, він їм не цікавий. У них у головах – посади. Нічого не змінилося. Не за це ми стояли на Майдані і воювали…

Суп із соляркою

Стас (позивний "Дакота") – наймолодший боєць "Донбасу". "От скільки мені, як гадаєте?" - запитує. "Ну, 22-25…", - кажу. "Вісімнадцять! - гордовито відповідає. - Ще півроку тому мені цигарки в магазині не продавали, вимагали паспорт. А тепер - без проблем. Навіть мої однокласники не впізнають, кажуть, що дуже змужнів". Він, виявляється, прийшов на Майдан ще неповнолітнім, кинув школу, а потім якимсь дивом зумів обійти формальності під час зарахування до батальйону. Здобув славу хороброго воїна, але 30 серпня разом із іншими потрапив у полон до росіян.

- Був якийсь безлад, — розповідає. – Нас просто послали на забій. Зайшли малими силами, не одержали вчасно підтримки. Сказали, що буде "зелений" коридор, натомість росіяни поділили колону на кілька частин, а тоді одних розстріляли, а нас оточили танками, іншого виходу не залишилось, як підняти руки. Нас зрадили, це точно. Росіяни посадили в полі (нас було близько 150 чоловік), два дні не давали їсти, потім вартові дозволили рвати кавуни на баштані неподалік. Приїхали російські офіцери і стали нас ділити: армійці - в один бік, добровольці – в інший. Один сказав: "Даю слово російського офіцера, що добровольців не віддамо в руки сепаратистів, але тільки скажіть правду, хто є хто".

Минуло дві години, приїхали денеерівці, запхали нас (добровольців) у три автобуси, привезли в Донецьк, вишикували у дворі обласного СБУ, погрожували, знущалися, били. Я сам із Красного Лимана, що на Донеччині, а тому своїх земляків можу впізнати з півслова. Так от, наших, тобто справжніх донеччан, не було - тільки чечени і російські найманці.

- Потім мене і ще трьох наших повели на допит, по дорозі ці бандити поставили нас на коліна, приставили зброю до голови і стали їсти землею, мовляв, хотіли донецької землі, одержуйте. Довелося їсти... Я уявив, що це халва — так було легше ковтати. Привели на допит, питають, звідки. Коли дізналися, що я донеччанин, звалили на підлогу і стали бити. Підійшов один і вистрілив кілька разів з пневматичного пістолета мені в руку і в плече. Потім кинули у підвал, показали, де умивальник, я змив кров із обличчя, сів у кутку і став видобувати кулі з руки. Приміщення було переповнене нашими. Щодня приходили, вибирали жертву, витягували на вулицю, били і вкидали знов у підвал непритомного. Хлопці розказували, що їх змушували говорити на російську камеру, що вони карателі, різали дітей і таке інше. Їсти не давали. Лише через два дні принесли суп, від якого тхнуло соляркою, і один батон на десятьох чоловік. Я їв ту баланду так, що аж за вухами лящало. Тепер мама жартує, чи не хочу я ще такого супчику. Річ у тому, що вона не знала, що я воюю в батальйоні "Донбас", я їй говорив, що перебуваю на таємній базі в Запоріжжі, звідки через комп'ютер управляю сучасними БТРами. Але побачила мене по телеку і примчала виручати. Наробила кіпішу в штабах. 11 вересня нас обміняли…

Ми добровільно йшли вмирати

Льоня ("Риба") ще півтора місяця тому балансував між життям і смертю, на його тілі після прямого влучання міни в машину, якою вони їхали так званим "зеленим" коридором, здавалося, не залишилося живого місця. Зараз потроху оклигує. Він родом із Херсона, на Майдані - з перших днів.

"Є такий ідеологічний штамп, що патріоти живуть в основному на Галичині, як же сталося, що ти, херсонець, став запеклим "бандерівцем"?" - запитую. "Оцей поділ на західняків та інших – справжня дурня. У нас там, на півдні, всі патріоти. Я не люблю політиків, бо вони нас постійно зраджують, але як можна не любити Україну? Вона ж …найкраща", - відповідає спокійно, без пафосу, але його слова зворушують.

- Ми добровільно йшли вмирати, але з користю для держави, а не так безглуздо, як в Іловайську, - вів далі Леонід. - Наказу брати це місто не було, проте Семен чомусь вирішив його взяти. Це була пастка, нас спочатку впустили, а потім почали тиснути, разом з нами діяли ще кілька добровольчих батальйонів, але все одно українців було набагато менше, ніж росіян, їх налічувалось, як з'ясувалося, близько трьох тисяч особового складу. Нас стали брати в кільце, ми це розуміли, доповідали нагору, проте наказу відступати не дочекались. Казали, тримайтеся, підкріплення в дорозі. Потім повністю оточили. Одинадцять днів нас молотили, пропонували здатися, але ми відмовилися. Закінчувалися боєкомплект, харчі, вода. Хлопці поводились як справжні герої. Тоді у нас, рядових бійців, визрів план прориватись у бік Донецька – туди, де нас не чекали. Командири не підтримали. І тоді запропонували вийти отим коридором смерті. Коли ми вже потрапили в полон, росіяни самі зізналися, що чекали нас два дні і наказу випускати не одержували. Тобто ніяких домовленостей про "зелений" коридор не було! Враження таке, що наші генерали вирішили нас побільше покласти, покалічити, бо якби всі вийшли, то почали б, напевно, ставити багато запитань. Я і багато моїх товаришів переконані, що цю війну можна було б швидко закінчити, але, мабуть, вона комусь дуже вигідна. Як можна було кидати бійців зі стрілецькою зброєю на російські танки? Що за глупство? Чому нову техніку продають за кордон, а нам не постачають? Багато людей тішать себе ілюзіями, що після виборів щось зміниться. Але боюся, що нас знову обкрутять. Я, хоч і молодий, але навчився дивитися в корінь. При владі залишилися всі ті ж, що й раніше "доїли" Україну, тільки сховалися за привабливі вивіски. Інакше винних в Іловайській трагедії сурово покарали б…

Із висновку Проміжного звіту Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин трагічних подій, що призвели до загибелі та захоплення в полон бійців добровольчих батальйонів, а також Збройних сил України біля міста Іловайськ Донецької області.

"…Обстановка, що склалась, стала результатом командування військовими діями з боку керівника АТО - начальника Генерального штабу Муженка В.М., а також начальника штабу АТО генерала Назарова В.М. Розвиток подій в зоні Іловайська з 24 серпня вимагав прийняття термінових рішень із боку керівників АТО. Необхідно було або виводити наші частини з міста, поки кільце оточення не стало щільним, що було б найбільш логічним в умовах, коли оточення Донецька стало неможливим, або достатніми силами негайно деблокувати місто і, посиливши угруповання, повністю взяти його під контроль. Замість прийняття кардинального рішення керівництво АТО фактично дезінформувало частини, які знаходились в оточенні, безпідставно обіцяючи швидку підмогу. Започаткована із запізненням і недостатніми силами спроба деблокування іловайського угруповання в черговий раз призвела до великих втрат, чисельність яких міністерством оборони і Генеральним штабом приховується.

На тлі посилення блокади Іловайська російськими військами, неможливості постачання нашому угрупованню і виснаження боєзапасу штаб АТО й надалі вимагав чекати підмоги і безцільно утримувати половину міста, яке втратило на той момент значення для операції з оточення Донецька. У критичній ситуації керівникові Сектору Б генерал-лейтенанту Хомчаку Р.Б. довелось самостійно приймати рішення про прорив іловайського угруповання з оточення. Політичним і військовим керівництвом країни не були вжиті вичерпні заходи по організації коридору для виведення наших військ із оточення. Обнадійлива інформація, яка доводилась начальником Генерального штабу Муженком В.М. до командування Сектору Б, носила скоріше дезінформуючий характер, характеризуючи ставлення військових керівників, стурбованих парадами, зірками й орденами.

Не можна не сказати про ще одне. Як і раніше, пошук тіл загиблих - це турбота волонтерів, рідних і близьких. Як і раніше, наших солдатів, які не мають розпізнавальних жетонів, продовжують ховати в безіменних могилах. Як і раніше, надання статусу учасника АТО кожному, хто захищав зі зброєю в руках Україну - особиста, а не державна справа.

Іловайська трагедія мала не лише важкі військові, але й не менш важкі політичні наслідки для країни. Результатом помилок, які були допущені військовим керівництвом країни, стали сотні людських життів і покалічених доль. Стала падати довіра народу до керівництва країни й армії. Власну слабкість і нездатність керувати обороною країни керівники Міністерства оборони і Генерального штабу стали пояснювати силою і непереможністю агресора. З вуст політичного і військового керівництва стала тиражуватися недостовірна інформація про втрату на полі бою 65% військової техніки. Так у країні і армії насаджувались настрої поразки, відповідальність за яку також повинні розділити міністр оборони Гелетей В.В. і керівник АТО Муженко В.М. Ці настрої стали фоном зустрічі президентів України і Росії, що відбулася 26 серпня 2014 в Мінську і в значній мірі визначили підписання 5 вересня 2014 року мінських угод, які неоднозначно сприймаються як мешканцями Донбасу, так і мешканцями всієї України, а також прийняття не менш спірних законів "про Донбас" 16 вересня.

На жаль, після усвідомлення країною іловайської трагедії та її наслідків не відбулось усвідомлення персональної відповідальності тими, хто в ній винен".