Приспати б
Я перетравлюю біль. Такий випадковий, проте цілий тиждень він не дає мені спокою, а я навіть не уявляю, як він так завзято поглинув мене і не дає жодного шансу на будь-що інше.
Першого січня за святковим столом мала розмову з родичкою, котра працює в лікарні у відділу онкології. Вона працює в районній лікарні тож мені було цікаво дізнатися, чи отримують хворі необхідне лікування у області.
Ми сиділи, оточені атмосферою радості та пошуку див, та розмовляли про зовсім не радісні речі. Я завжди знала, що хворих на рак занадто багато – цього болю більше ніж здатна нести у собі країна, чи окрема людина. Та кількість хворих невеличкого району у черговий раз мене вразила. Звідки стільки хворих по селах, якщо навіть сіл майже не лишилося? Одні мертві вікна пустих хат вздовж розбитих доріг.
Мені оповідали про те, як найтяжчих родичі лишають у коридорах, коли ліків немає, а людина вже навіть дихати від болю не може, скалічена байдужістю чиновників, котрі не знайшли у собі сил вчасно попіклуватися про те, щоб у лікарнях були необхідні препарати. Так і лежать у коридорах. Непотрібні ні державі, ні родичам. І лікарям вони теж непотрібні – ошкірюються від безсилля.
- Зараз свята – найгірший період, - казали мені. – Немає бюджету – немає ліків. А коли його будуть приймати? Політики лише про свої рейтинги думають. А що нам лишається? Слухати цілий місяць крики болю, а родичам – домовини готувати.
Один психіатр мені якось пояснював, чому зараз так багато організацій, що збирають пожертви і чому це стало легкими грішми для злочинців. Крім іншого він додав, що людям легше відкупитися від горя. Дати гроші – приспати совість такою допомогою, аби не дивитися на той біль. Дати не розбираючи кому і на що – аби тільки подалі від себе.
Вже 8 січня. Ні грошей, ні ліків. Самі лише хворі. Напевно, у декому немає чого присипляти.
