Пів України з-під руки Мазепи

Зрадник царя та прибічник українського народу, гетьман про постать якого писали на рівні з Фаустом і Донжуаном, українець з широкими поглядами Іван Мазепа не просто винятково чудово керував державою, а ще й був меценатом, який збудував та відновив сотні церков та історичних будівель.

Іван Мазепа походив з досить побожної сім'ї, мабуть, саме це вплинуло на його захоплення вкладанням коштів в українські православні храми та собори. Традиції княжої доби, традиції гармонійних відносин між державою і церквою були важливі для Мазепи.

Історія церковної літератури визначає цілий окремий період мазепинського бароко, він припадає на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ століття. А. Макаров в праці "Мазепа-будівничий" зазначав :"Гетьман витрачав великі кошти на будівництво величних соборів, що пережили віки, але не збудував собі жодного палацу, який був би спроможний змагатись у розкошах з палацами Меншикова й Петра І. Його уявленню про комфорт відповідали звичайні кам'яниці, які за своїм планом мало чим відрізнялися від традиційного народного житла, а простіше кажучи – селянської хати".

Вивченням переліку будівничих вкладів Мазепи в історію займались багато вчених, ми можемо виділити основні. Такі як:   кам'яна церква Успіння Богородиці, великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря,  позолочення бані митрополичого Софійського собору в Києві, віднова його, церква Київської (Могилянської) колегії з гімназіями, соборна церква св. Миколи Київського з монастирем, віднова (соборної) церкви монастиря св. Кирила за Києвом , вівтар у Межигірському монастирі,
фундація новозбудованого єпископського (Вознесенського) собору в Переяславі з монастирем, церква в Глухові (мурований Успенський собор Глухівського монастиря). Та не тільки в Україні Іван Мазепа допомагав в розбудові церковних споруд, а ще й в Греції, Палестині, Молдавії, Волощини, Сербії, Болгарії, Польщі та Литві.

Дослідник церковної архітектури і старовини Федір Ернст подає наступну характеристику грандіозного мазепинського церковного будівництва: "Передусім визначалися великі соборні та монастирські церкви, в яких дослідник бачить відродження візантійських традицій, власне, практики будування церков у часи Київської держави, що черговий раз свідчить про те, що діячі українського бароко свідомо вважали себе наступниками тієї держави та її традицій у мистецтві".

Архітектори, які були під керівництвом Мазепи виявляли неабияку приязнь до типових київських храмів давньої князівської держави, як зазначають знавці мазепинського бароко.

Сьогодні все частіше лунають "застереження" до нас, українців, з боку владного російського олімпу, про якесь "новое на украинский манер" переосмислення та інтерпретацію історії. Вони мають на увазі, і це – беззаперечний факт, сучасну оцінку українськими істориками гетьмана Івана Мазепи. Тут ми мусимо сказати: "Москві й досі не вдалося – байдуже, білій чи червоній – подолати Мазепу як ідейного речника українства? Ні, не вдалося. Не знищити, не здолати! Перефразовуючи слова Михайла Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією – і вона не тільки пережила 250 літ  Полтавської московської перемоги, але навіть відродилась і стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі, з непослабним завзяттям і невгамовною ненавистю, веде боротьбу проти ймення і символу Мазепи – боротьбу, якої вона ніколи виграти не може". Ці слова сказав історик, професор Олександр Оглоблин з приводу 250 річниці Полтавської катастрофи. Ці слова актуальні й дотепер. Саме тому так шалено й завзято в Україні ненависницькі сили ведуть боротьбу проти гетьмана Івана Мазепи. Проти його імені, проти встановлення пам'ятника, проти назви вулиці. Але цієї боротьби їм ніколи вже не виграти. Бо ми не тільки стаємо ідейно сильнішими, ми маємо свою незалежну державу. Таку, якою її хотів бачити нескорений Мазепа та його прихильники.

Іван Мазепа збудував державу: її політику, її духовність, її наповнення. Прикладів тому безліч, але можна впевнено сказати, що сотні з них невідомі історичним записам, а є ті, про які ми дізнаємось лише згодом.