До мови - з ідеалістичних позицій (думки після кави)
Факт здатності мови функціонувати на багатьох рівнях не є відкриттям: в ідеалі мова існує як логічно організована система із норматизованим словником та стандартизованою граматикою.Практика послуговування тим же словником та граматичними нормами засвідчує тяжіння мови до виходу за визначені їй нормативами межі.
Пояснюється це тим, що літературна мова є штучним напрацюванням, і опір цій штучності та застиглості відчуваємо у кожному акті живого мовлення, коли нам чогось не вистачає для повноти висловлення, і ми вставляємо те слово, яке нам, з нашого особистісного погляду, у тій мовній ситуації найбільше підходить. Тому й спрацьовує парадоксальний ефект, що наш активний словник, кількісно обмежений у порівнянні із "словниковими холодинами" (М. Рильський) усього лексичного складу, запасу мови, все ж виявляє велику активність і притягує до себе слова (і граматичні форми - теж) не із словникових глибин (чи нормативних граматик), а із живого мовлення.
Літературно і граматично опрацьована мова є однорідною, живе мовлення руйнує її монолітність.
Існування діалектів поряд із літературною мовою не є порушенням її норм, скоріше - навпаки, як шокуюче це не звучить: літературна мова як штучне напрацювання обмежує норми живого мовлення.
Це геніально зрозумів А. Пушкін. Не берусь це пояснювати у європейському контексті, але тексти Пушкіна засвідчують, що ледь стигнувши витворити стандарт нової літературної російської мови, яка узаконила повноправність усіх стилів цієї мови і тим забезпечила її розвиток задля обслуговування усіх сфер державного життя, - Пушкін уже в "Повестях Белкина" робить спроби відійти від сформованого ним стандарту.
Це знає Європа, і в багатьох країнах (Німеччина, Бельґія) діалекти обслуговують радіо, телебачення, пресу певної землі, реґіону. На діалектах пишуть книги, так само переклади здійснюють часто не на літературну мову, а на окремий діалект.
Нормативи мови існують, але як подвійні. Є нормативи літературної мови та нормативи певного діалекту.
Нормативи літературної мови мусять існувати, бо саме літературна мова є стандартом державної мови, те, що є для неї обмеженням, забезпечує її здатність функціонувати на обслуговування науки, права, освіти, культури, адміністрації на всіх державних рівнях тощо.
На сьогоднішній день в європейській науці уже не обговорюється вартісність і повноправність діалектів: це жива основа й джерело кожної мови. Між ними існує зв*язок, і діалект (в якомусь-то варіанті - лексичному, фонетичному чи граматичному) буде входити в літературну мову, бо для неї, літературної мови, це потрібно. Образно кажучи, - хоч у мене не має схильності до примітивної образності, - як напитись із джерела свіжої води.
За тими ж законами бачимо й живучість того варіанту мови, який називають "суржиком". Це начебто не українська мова, бо не відповідає її нормативам. Це й не російська, бо та ж сама мотивація. Але якщо пояснювати це лише малограмотністю мовців, то буде спримітизовано.
Так, першопричиною, першопоштовхом до появи суржику служило елементарне незнання: а як саме правильно? Школи з українською мовою навчання появились на Україні приблизно сто років тому. Той же Київ, для якого державною мовою (адміністрація, освіта, культура) була російська, століття тому приймав вихідців із різних територій - носіїв власних діалектів, і коли перед людиною поставало питання: а як сказати? - мова все ж давала їй відповідь, пропонуючи напрацьовані нею, мовою, за якимись її власними внутрішніми законами, варіанти.
Тому у ставленні до суржика потрібно підходити з такою ж обережністю, як і до будь-якої мови.
В ідеалі, - хочеться у це вірити, - мала б заіснувати державна програма, яка дослідила б усі діалекти (той же суржик серед них) не на рівні "це погано, бо це не так", а на рівні діалектного потенціалу мови та трансформування іншомовних слів за власними законами. Такий рівень дослідження дозволив би провести межу між неграмотністю та внутрішнім мовним законом, тим же відсікти усе, що на шкоду мові, і визнати правомірним те, що напрацьовано за її законами.
