Є всім відомі великі чудеса світу, а є малі чудеса. Вони, на відміну, скажімо, від пірамід Єгипту, у кожного свої. Втім, у них є дещо спільне з великими чудесами — їх не візьмеш із собою, вони прив'язані до свого місця, вони і є інколи нічим більше, як просто місцем на землі. Місцем, настільки не окресленим у просторі, що аж буває починаєш сумніватися, чи воно там насправді існує.
Для мене одне з таких місць — це перехрестя шляху з Яготина на Журавку, там, де, вийшовши з братового двору, потрапляєш у вуличку, що веде до мого колишнього дому. Щоб те місце тобі відкрилося, його треба не тільки побачити, а й пережити, а для цього найкраще опинитися там літом опівдні, незадовго перед тим, як корови приходять з поля. О цій порі пейзаж здається абсолютно порожнім, одначе це не звичне безлюддя лісу чи поля, а тиха і жива порожнеча населеного людьми місця. Той чи другий двір здається нічиїм, але он коло воріт бачиш квіти, що звуться топольками, сині й рожеві, вони здаються прохолодними, і якщо тут ростуть, значить, у них є хазяйка, якої зараз просто не видно, бо люди десь на жнивах, або підгортають картоплю чи ворушать сіно у глибині своїх довгих городів. Оця пустельність трохи тривожна, бо нагадує про час, коли йтимеш сюдою й справді нікого не побачиш, бо нікого вже не буде на світі. Це і є початок чуда, бо зараз усе зміниться. З тих дворів, де є корови, їх вийдуть зустрічати люди, старі чи малі, і корови, одна по одній, заходитимуть кожна до свого двору, і хвіртки за ними зачинятимуться. Це триває недовго, й скоро вулиця стане знову порожньою, тільки вже не так, як було перед цим, а так, наче у тебе перед очима хтось устиг порятуватися від невидимої погоні й вчасно опинився за зачиненими ворітьми.
8 
35413
Коментарі